Щороку в день Святого Валентина італійці дарують своїм половинкам солодощі, данці влаштовують для коханих галасливі вечірки, тимчасом у німців Святий Валентин – покровитель психічно хворих, а для жителів Саудівської Аравії, Ірану та Малайзії донедавна святкування дня закоханих узагалі було під забороною.
Кажуть, двом талановитим особистостям вжитися під одним дахом непросто, а тим паче – підтримувати, розуміти та любити одне одного. Чотири історії про знамениті пари, які ввійшли в історію Політехніки, спростують міф.
«Ми живемо дружно, наші інтереси в усьому збігаються…»
Єдина в історії жінка, яка одержала дві Нобелівські премії (першу – спільно з чоловіком, П’єром Кюрі), Марія Склодовська-Кюрі, змалку була захоплена фізикою та хімією – у цій польській родині шанували науку. У 24 роки вступила в Сорбонну (через бідність родини та заборону жінкам вступати не могла навчатися у Варшавському університеті) та завершила факультети фізики й математики. 1894 почала дослідження в лабораторії, якою керував фізик П’єр Кюрі. Обоє були молоді, енергійні та віддані науці, за рік одружилися.
1897 року Марія Склодовська-Кюрі почала роботу над своєю докторською дисертацією, присвяченою дослідженню радіоактивності. Наступного року подружжя оголосило про відкриття двох нових радіоактивних елементів – радію та полонію (останній вчена назвала на честь своєї Батьківщини).
За декілька років П’єра Кюрі призначили професором фізики Сорбонни, а Марію – завідувачкою лабораторії, якою раніше керував її чоловік.
«Наше життя було повністю віддане науковій роботі. Наші дні минали у лабораторії. Ми жили дуже дружно, наші інтереси в усьому збігались: теоретична робота, дослідження у лабораторії, підготовка до лекцій або іспитів. За 11 років нашого спільного життя ми майже ніколи не розлучалися», – згадувала дослідниця.
Вчене подружжя виховувало двох доньок. Старша донька Марії Кюрі – Ірен Жоліо-Кюрі, як і матір, вийшла заміж за хіміка, а згодом стала Нобелівською лавреаткою з хімії (спільно з чоловіком).
П’єр Кюрі загинув весняного дощового дня 1906 року, послизнувшись на одній з паризьких вулиць. Голова його потрапила під колесо проїжджого кінного екіпажа – смерть настала миттєво.
У пам’ять про чоловіка Марія, за підтримки французького уряду, відкрила Інститут радію. Спочатку заклад орієнтувався на дослідження в галузі фізики та хімії. Згодом у ньому почали досліджувати медицину.
У липні 1912 року вона відвідала Львівську політехнічну школу (тодішня назва Національного університету «Львівська політехніка»). 10 липня науковець прочитала тут лекцію. Вчена рада Політехніки того ж дня удостоїла Марію Склодовську-Кюрі званням почесного доктора технічних наук. Її ім’я увічнено на дошці почесних докторів honoris causa Львівської політехніки.
Марія Кюрі померла 4 липня 1934 року від хронічної променевої хвороби.
«Математика є найгарнішим і найпотужнішим витвором людського духу…»
На той час інший знаменитий випускник Львівської політехніки Стефан Банах уже був співвидавцем журналу Studia Mathematica та безпосередньо долучився до створення сучасного функціонального аналізу. Спільно із колегами (математиками Штайнгаузом, Шаудером, Орличем – два останні були його учні) Стефан Банах підсумував і узагальнив усі розроблені раніше концепції та теореми та вибудував на їх основі струнку систему – так постала й розвивалась Львівська математична школа.
Поляк із походження, у юнацькому віці він вступив на факультет будови машин Львівської політехнічної школи. 1911 року перевівся на факультет інженерії за спеціальністю «Сухопутна інженерія», де закінчив четвертий останній (1913–1914) навчальний рік. Від 1920 до 1922 року працював асистентом на кафедрі математики Львівської політехніки у професора Антонія Ломніцького. Опублікував низку наукових праць. Лінійний простір, який він вивчав (відомий як»простір Банаха»), має велике значення для сучасної математики.
1920 року Стефан Банах одружився з Луцією Браус, яка працювала в родині Штайнгаузів секретаркою. 1922 року в подружжя народився син Стефан (1922–1999).
Тимчасом улюбленим місцем для львівських математиків стала кнайпа «Шкоцька» або «Шотландська» на розі сучасних вулиць Герцена й Фредра. Улям, Штайнгауз, Мазур та інші викладачі Львівського університету та Львівської політехніки збиралися тут, щоб написати та розв’язати чергову математичну задачу. Безумовним лідером поміж товариства був Стефан Банах.
Спочатку вчені писали формули на столах чи серветках, що дуже дратувало власника закладу. А тоді, за однією з версій, дружина Банаха придбала для них великого записного зошита. Так з’явилася всесвітньовідома «Шотландська книга» – збірник математичних проблем. Записи в ній велися від 1935 до 1941 року, коли після наступу німецьких військ чимало професорів емігрували. Першу задачу записав Стефан Банах 17 липня 1935 року, а до 1941 року в книзі їх вже було 193. Після війни оригінал книги Банаха перейшов до його дружини, а згодом – до сина. Сьогодні «Шкотська книга» є власністю Інституту математики Польської академії наук і зберігається у Центрі Банаха.
1944 року Стефан Банах дізнався, що має рак легень. Лікарем його був Олександр Барвінський, особистий доктор Митрополита Андрея Шептицького, але врятувати Банаха не вдалося.
31 серпня 1945 року легендарний математик помер, поховали його на Личаківському кладовищі.
«…Співтворець Пласту – тієї організації, яка переможно пережила дві світові війни…»
На декілька років раніше загинув ровесник Банаха – син Івана Франка, Петро Франко, який теж свого часу навчався у Львівській політехніці.
Він став «батьком» військової авіації Української галицької армії, співзасновником «Пласту», автором 36 винаходів у галузі хімії (пов’язані зі збільшенням терміну зберігання молока) та декількох книг, які мали читачів і шанувальників.
«Для нас, пластунів, Петро Франко найбільшою мірою співтворець Пласту – тієї організації, яка переможно пережила дві світові війни, ворожі окупації і сьогодні виховує оце вже п’яте покоління української молоді дослівно по цілому світу», – оповідала відома письменниця і журналістка Леся Храплива-Щур.
У часі листопадових боїв за Львів Франко з кулеметною сотнею був на Високому Замку. Заслуги Петра Франка високо відзначила Директорія – Симон Петлюра надав вояку Франку звання полковника армії УНР.
Важливою опорою в житті Петрові Франку була його дружина – Ольга, донька священника (з дому – Білевич). 1917 року вони з Франком-молодшим одружились. Згодом мали двох доньок – Віру та Іванну.
А 4 січня 1919 року, здійснюючи повітряну розвідку на північ від Львова на двомісному «Альбатросі», Петра Франка збили з ворожого літака. Він та його другий пілот, старший десятник Роман Кавута (Клатва), залишилися живі, але потрапили в полон до поляків, їх інтернували в табір Домб’є. Там за золотий перстень Франко виміняв у вартового польський військовий однострій та втік із табору.
Тоді ж Ольга Франко переїхала до Відня, де після поранення лікувався її чоловік. Закінчила у Відні дворічні кулінарні курси при Вищій школі сільського господарства. Невдовзі почала записувати та укладати рецепти. Першою її працею була «Кухня в таборі».
Найкращим виданням Ольги вважають «Першу українську загально-практичну кухню» (Коломия, 1929, автор передмови – Петро Франко; перше перевидання після Другої світової війни – Львів, 1990, літературне опрацювання Оксани Сенатович, під назвою «Практична кухня»).
У листопаді 1936 року НКВД запропонувало прийняти Петрові Франку радянське громадянство. Він відмовився. Тоді в нього взяли підписку про нерозголошення таємниць та за добу змусили виїхати з Харкова, де він працював у науково-дослідному інституті. Франко встиг передати свою бібліотеку Харківському університету, але порушив підписку, написавши статтю про Голодомор в Україні.
21 червня 1941 року на день народження Петра Франка заарештували. Його разом із подружжям Студинських завезли на залізничний вокзал і помістили в переповнений вагон. Потім пояснили, що загинув при евакуації. За іншими даними, загинув 28 червня 1941 року при спробі втечі на станції Прошова біля Тернополя з потяга, яким їх намагалися вивезти на схід. Ще одна версія – загинув у катівнях НКВД улітку того ж року.
«Пацієнтка відмовилась від оперативного втручання через невідкладні справи на Батьківщині»
У той же час розпочинала навчання на будівельному факультеті Львівської політехніки Ганна Музика – майбутня дружина голови проводу ОУН-Б (1968–1986) Ярослава Стецька.
Талановита випускниця Теребовлянської гімназії, Ганна змушена була покинути рідне місто, відмовившись вступати в комсомол. У 18 років стала членкинею ОУН. Два роки під іншим іменем вона вчителювала в сільській школі. 1943 року її ув’язнили гітлерівці у Львові. Згодом Ганну Музику вдалося звільнити, а 1944 року за вказівкою Проводу ОУН вона виїхала за кордон, зокрема до Відня.
1945 року саме Ганна організовує викрадення пораненого Ярослава Стецька з більшовицького полону в Чехії та перевозить його на американську частину Мюнхена. Там контактує з найкращими лікарями, щоб вилікувати оунівця. 1946 року Ярослав Стецько та Ганна Музика одружуються й вона бере собі ім’я Слава Стецько.
Героїчне подружжя прожило спільно 40 років. Слава Стецько віддано допомагала своєму чоловікові. Редагувала журнал «Український погляд» і друкований орган Антибільшовицького блоку народів «АБН – Кореспонденція». Організовувала конференції АБН по всьому світу.
«Жіноцтво відіграло велику роль в часі створення УПА, в часи боїв УПА, а дуже часто жінки брали участь в боях. Навіть тоді, коли УПА відсилала відділи на захід через кілька кордонів, жінки ішли в одностроях із зброєю в руках, щоби переконати захід, що Україна не зложила зброї, що Україна воює далі проти большовизму, проти російської окупації, щоб був розголос про ту боротьбу, бо світ тоді мовчав» – казала Ярослава Стецько.
Після смерті чоловіка (1986) очолювала Конгрес Українських Націоналістів від 1992 року. У 1991 – 2001 – голова проводу ОУН(б). Була депутаткою Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань. На багатьох справило велике враження виголошення 1998 року клятви народних депутатів Верховної Ради України, яку промовляла від душі Слава Стецько, найстарша за віком депутатка.
Мала хворе серце, але не погодилася на операцію за кордоном. У медичному висновку лікарі написали: «Пацієнтка відмовилась від оперативного втручання через невідкладні справи на Батьківщині». Слава Стецько повернулася в Україну в липні 1991, так і не набувши іноземного громадянства.
Померла 12 березня 2003 року. Поховали її на Байковому кладовищі в Києві.
