Такі думки щодо сьогодення висловлює третьокурсниця кафедри журналістики та засобів масової комунікації Андріана Пукас. Декілька тижнів тому дівчина посіла третє місце в студентському конкурсі есеїв, який організувала кафедра соціології та соціальної роботи Інституту гуманітарних та соціальних наук Львівської політехніки. Ми поспілкувалися із студенткою та розпитали про її академічне життя, навчання, виклики та нові мрії.
– Андріано, розкажіть найперше звідки Ви дізналися про конкурс?
– Про нього мені розповів мій науковий керівник. Вона завжди інформує мене про цікаві програми, конкурси, події. І ось, коли запропонувала взяти участь у конкурсі есеїв «Пандемія і стиль життя: виклики, загрози та нові можливості», я зацікавилася й погодилася.
– Що змотивувало Вас узяти участь у конкурсі?
– Оскільки це був конкурс есеїв, а я, як студентка факультету журналістики, що цьогоріч вивчала цей жанр і дуже собі його сподобала, вирішила, що мушу спробувати себе в ньому. Та й тема мене зацікавила. Чимало думок було в голові щодо неї. І ось так, якось само собою, виникло нестримне бажання взяти участь у конкурсі.
– Якими були ваші емоції, коли Ви дізналися, що отримали призове місце?
– Третє місце – це, на жаль, не перемога, але мені було приємно. Оскільки я ще студентка, то для мене вкрай важливо розуміти, що мої знання, моя праця чогось варті, і ось саме це я й відчула, коли здобула призове місце. Взагалі я прихильниця такого роду змагань, адже вони мотивують і показують, що ти рухаєшся в правильному напрямку. Це дозволяє не втрачати запал, що так потрібен творчим людям. Ми потребуємо фідбеку, підтримки, зворотнього зв’язку й участь у таких конкурсах нам це дає.
– Чи брали Ви участь раніше в подібних конкурсах?
– Уже два роки поспіль в університеті я беру участь у міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика. Однак у конкурсі есеїв спробувала себе вперше і, як виявилося, навіть дуже вдало. Тепер точно знаю, що це не кінець і надалі пробуватиму себе в цьому.
– На Вашу думку, у чому особливість вашого есе?
– Передовсім мені дуже сподобалася тема, в голові роїлося чимало думок. Коли зараз перечитую своє есе, то й сама не вірю, що так круто написала. Знаєте, це вийшов свого роду непоганий «вінегрет» усіляких думок (сміється – автор). Есе як жанр мені тим і цікавий, що дозволяє вільно викладати власні думки на папір. По суті, простими словами есе – це те, що думаю, те і пишу. Так я і зробила. Щиро, без фальшу написала свої думки, ідеї, теорії та гіпотези на запропоновану тему. Що цікаво, вкінці я навіть вирішила не робити висновок, і залишила його за читачем. Можливо, саме це виділило мій есей з-оміж інших.
– Яке Ваше ставлення до карантину та пандемії?
– Зараз у нас дуже багато питань, однак мало відповідей. Усіх цікавить: як поширюється вірус, як його лікувати, чому одні хворіють, інші ні? Але ніхто не знаходить пояснень.
Тепер ми хочемо повернутися до колишнього, звичного нам життя, а я ось розумію, що воно вже ніколи не буде таким, як раніше. Я рада, що мала можливість навчатися в університеті за звичним графіком, могла ходити на пари, бачитися з одногрупниками, викладачами, тепер по-справжньому ціную це. Пандемія змінила наше життя настільки, що воно вже ніколи не стане таким, як колись.
– Розкажіть, будь ласка, про Ваше навчання у Львівській політехніці?
– Я люблю свій університет і цілком задоволена якістю освіти тут. Щоразу, коли виникає якийсь виклик, труднощі, непорозуміння, я завжди знаю, що на рідній кафедрі допоможуть, підкажуть, підтримають. У нас найкращі викладачі, які готові не лише навчити, але й працювати зі студентами, мотивувати їх, скеровувати в правильне русло науки, консультувати з приводу наукових робіт. Я невимовно рада, що обрала журналістику. Ця спеціальність для мене не складна, попри навчання маю час на себе, своє хобі, роботу. Щодо улюблених дисциплін, то навіть не можу виокремити якусь одну, тому що всі вони доповнюють одна одну й однаково цікаві. Тішить, що за два роки навчання ми вивчили дві мови, однак,як на мою думку, години англійської варто трішки збільшити. Політехніка – це не лише місце, де здобувають знання, тут є можливість також розвиватися, а згодом і реалізуватися.
– Що можете порадити майбутнім студентам Львівської політехніки?
– Сьогодні, йдучи коридорами рідного університету, дивлюсь, стільки абітурієнтів і думаю: як добре, що я вже третьокурсниця (сміється). Пригадую перший рік було складно окліматизуватися у Львові, оскільки я з маленького містечка, важко було вивчити місто, вникнути в структуру навчання в університеті, бо це зовсім по-іншому, ніж у школі. Але нині все просто. Тому раджу першокурсникам не боятися. Бо не все так складно, як здавалося на початку. Викладачі привітні, завжди йдуть назустріч студентові, завжди допомагають. Немає проблем із навчанням. Також раджу абітурієнтам цінувати моменти. Якщо ми повернемося до звичного навчального процесу, то насолоджуйтеся митями навчання у стінах рідного універу, поруч із одногрупниками. Лекції, аудиторії, викладачі, однокурсники – це такий шарм університетського життя. Саме заради цього я і вступила на денну форму навчання, а не заочну.
