Аналіз виборів до місцевих органів влади в Україні ще раз переконливо показує, якою складною для політичного управління є наша держава. Знову маємо не дуже втішний розклад сил у місцевих радах і фактичний реванш сил москвовитських у регіонах Півдня і Сходу. За 30 років незалежності небагато вдалося зробити для зміни статус-кво в цих регіонах на користь проукраїнських сил. Такої зміни нелегко досягти, і вимагає вона нових підходів та зусиль усіх, хто хоче будувати державу. Історичні процеси, якщо порівнювати з тривалістю життя людської одиниці, змінюються дуже повільно. І коли каталізатором змін є окремі події, то минає не одне десятиліття й навіть століття, поки попередня епоха перетрансформується в нову. Україна винятком не є і бути не може.
Справа побудови української за сутністю держави вимагає відповідальної праці, непересічного хисту, неординарного мислення насамперед у створенні моделі, яка б враховувала найважливіші чинники, покладені в її основу: політичні, історичні, економічні, культурологічні, інформаційні. Великою бідою нашої політичної реальності є розпорошеність національно-патріотичних сил, що аж ніяк не сприяє зміцненню держави та її інституцій.
Хочу поділитися деякими роздумами про подію виняткової ваги і значення, яка відбувалась у Києві 30 років тому з 2 до 17 жовтня 1990 року й увійшла в історію спочатку під назвою Студентського голодування, а згодом Революції на граніті. Це був перший масовий протест, який пришвидшив розпад Московської червоної імперії і проголошення незалежності України. Вона показала, що в Україні виросло покоління, яке є носієм національних ідеалів і здатне за їх утвердження боротися навіть ціною власного життя. Головною формою протесту проти колоніального статусу Української РСР стало голодування студентів. До цієї форми спротиву часто вдавалися політичні в’язні, яких у «країні розвиненого соціалізму» не бракувало.
Через світову пандемію коронавірусної хвороби та загрозливу у зв’язку з нею ситуацію в Україні, а також через вибори до органів місцевого самоврядування про ювілейну дату Революції на граніті говорили скромно. У Львові завдяки теперішнім студентам – членам відновленого Студентського братства Політехніки і безпосереднім учасникам тих історичних подій відбулися заходи з демонстрацією фільмів, відкриттям виставок, присвячених першому масовому протесту молоді. Політехніка часів протестної акції студентів і сьогоднішня – два ідеологічні антиподи, і ці прискорені зміни принесла, зокрема, й Революція на граніті.
Захід на вшанування 30-ї річниці Студентської революції відбувався 12 жовтня у вестибюлі на другому поверсі головного корпусу університету. Ініціаторами були Студентське братство, Видавництво Львівської політехніки, прилучилися до його організації Народний дім «Просвіта», Товариство «Просвіта». До честі ректора університету Юрія Бобала, він завжди підтримує національно-патріотичні заходи і цю урочистість схвалив. Куратором виступав проректор Роман Корж, за його пропозицією перед початком заходу організатори демонстрували фільм. У привітальному слові до політехніків ректор наголосив на активній позиції студентів університету у всіх акціях, спрямованих на утвердження Української держави.
До студентів і всіх присутніх звернувся учасник Революції на граніті, відомий політичний діяч Олег Синютка. В шанобі схилили ми голови перед світлою пам’яттю Маркіяна Іващишина, Ігоря Коцюруби та інших братчиків, які відійшли у світ вічний. З цікавими спогадами виступили безпосередні учасники Студентського голодування, колишні політехніки Андрій Салюк, Іван Паров’як. Андрій Хавунка заспівав пісню «Чорнії круки», яка промовисто відтворювала шлях до визволення. Авторський вірш на відзначення цієї славної події прочитав заступник голови профкому працівників університету, тодішній голова страйккому Володимир Гайдук. Від імені теперішнього Студентського братства слово мав виконувач обов’язків голови Роман Маслюк. Натхненно і патріотично виступав народний чоловічий хор «Орфей». Під склепіннями унікальної споруди особливо потужно звучали пісні «Горнусь до тебе, Україно», «Зродились ми великої години», «Збудись, могутня Україно».
Пригадуючи події тридцятилітньої давності, не можу оминути увагою підтримку колективу університету дій студентів страйками, мітингами і навіть солідарним з ними голодуванням на площі біля Оперного театру. Дехто з хористів теж брав у цьому участь. А ввечері перед славною Львівською оперою хористи майстерно виконували українські пісні різних часів і поколінь, вселяючи віру й оптимізм, за що їм львів’яни сердечно дякували. Атмосфера добра, надії, високих помислів заполонила наше славне місто.
Горбачовська перебудова, маючи на меті демократизацією змінити фасад імперії, аж ніяк не зачіпала її політичної структури, тобто всі республіки повинні були залишатися в СРСР з дещо розширеними правами. Дуже показовим щодо «права націй на самовизначення» є проголошення Литвою незалежності й вихід зі складу СРСР у березні 1990 року. Радянське керівництво, в якому домінували апологети «єдіной і нєдєлімой», змиритися з цим прецедентом не могло і ввело війська, а для гарантованого успіху й підрозділ КГБ «Альфа». Тоді під час оборони вільнюського телецентру загинули 14 відважних синів Литви.
Сьогодні, з тридцятирічної перспективи, ми якось занадто легко згадуємо ті події, не задумуючись над тим, як ризикували студенти. Адже голодування, по-перше, є небезпечним для організму випробуванням і вимагає спеціальної підготовки до входження й виходу з нього, а по-друге, зважаючи на систему, в якій ми жили, можна було очікувати на різні провокації, аж до найгіршої.
Це тепер ми достеменно знаємо про засланих численних провокаторів на Майдан Незалежності, де відбувалися головні події Революції Гідності з тяжкими, смертельними наслідками. Знаємо, що справа трагічної смерті Героїв Небесної Сотні донині не розкрита й через те, що власне замасковані вороги з високих кабінетів правоохоронних органів, які організовували провокації, преспокійно пересіли в нові кабінети вже за постмайданної влади і робили все, щоб загальмувати розслідування з надією на те, що невблаганний час допоможе знищити сліди злочину.
Думаю, що організатори і керівники першої в новітній історії України акції спротиву системі добре усвідомлювали небезпеку й діяли відповідально, тому сама організація, перебіг акції, поставлені політичні вимоги до влади викликають захоплення. А матеріали про Революцію на граніті мали б поширювати повніше, і насамперед у молодіжних середовищах.
Здається, врахували все до найдрібніших деталей. Зважаючи на те, що задуми організаторів могли стати набутком всюдисущих «шпіцлів», місце проведення акції було законспіроване. Основній масі студентів повідомили, що голодування будуть проводити поблизу Верховної Ради, і тільки три особи знали, що це буде площа Жовтневої революції, на якій бовванів неоковирний монумент, побудований в епоху знаного русифікатора і «доброго господарника» Щербицького. А в Маріїнському парку студентів збиралися зустріти добре навчені й такі потрібні владі навіть у той перебудовний час міліціонери.
Територію, де сміливці лягли на граніт і розбили намети, вони самі назвали Майданом Незалежності, подарувавши киянам і всій Україні тепер уже історичну назву. Передбачили і зорганізували діяльність служб, без яких студентський спротив не міг би протривати більш як декілька днів, а не те що стати політичною загальноукраїнською акцією. Йдеться про різні за діяльністю служби: медичну, охорони майдану, інформаційну, координаційну, господарську. Власне ця скоординована діяльність усіх підрозділів показала, що в студентських аудиторіях формується нове покоління борців за Україну, яке розуміє значення функцій, котрі забезпечують життя суспільства, і вміє їх утверджувати. Чомусь мало про це говорять, небагато аналізують, а саме досвід Революції на граніті значно посприяв здобуткам Помаранчевої революції, а далі й Революції Гідності.
Організаторами першої масової антикомуністичної й антиімперської акції в новітній історії України виступали Українська студентська спілка (УСС) Києва, керівником якої був тоді Олесь Доній, згодом добре знаний громадсько-політичний діяч, від Сходу студентство представляв Олег Барков, голова УСС Дніпродзержинська, від Заходу – голова Студентського братства Львова Маркіян Іващишин. Вони ж були співголовами Студентського голодування. Як їм вдалося організувати цей штаб? І Україну ж зшивали! Координаторами акції були Олег Тягнибок і В’ячеслав Кириленко. Олег Кузан, студент журналістики ЛДУ ім. І. Франка, разом із Сергієм Бащуком відповідали за зв’язки з громадськістю. Студенти-медики Тарас Семущак та Олег Тягнибок керували медичною службою. Голодували в Києві Соломія Павличко, Оксана Забужко, Вахтанг Кіпіані.
Студентське братство Львова очолював у ті часи студент-політехнік Маркіян Іващишин, про якого колеги висловлюються як про непересічного організатора і людину чітких політичних поглядів. Його подальша діяльність у Львові пов’язана з організацією та проведенням численних мистецько-культорологічних заходів, а також із творчими здобутками знаної у Львові «Дзиґи».
А загалом значною силою Революції на граніті стали студенти-політехніки, об’єднані у структуру Студентського братства, яке організували 1989 року. Головою Студентського братства Політехніки був у ті часи відважний і творчий Андрій Салюк. Сьогодні він голова Львівської обласної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури, які справді по-левиному захищає від руйнації та нищення численними відозвами до владних структур і зверненнями до львів’ян. А крім того, координує волонтерську ініціативу і допомогу армії, що за сьогоднішніх реалій російсько-української війни викликає повагу й шану.
Не можу оминути увагою й відважного та ініціативного Ігоря Коцюрубу. Коли прочитаєте в інтернет-виданнях, що зробила ця молода людина, то переконаєтеся, що всіх його добрих справ справді вистачило б не на одне життя. У студентській акції власне йому, який пройшов пекло Афганістану, доручили керівництво охороною наметового містечка. Громадський активіст, у Політехніці він виступав за усунення з ректорської посади М. Гаврилюка, за правління якого утвердилося «єдіноначаліє», а головними вимогами в навчально-виховному процесі стали русифікація і боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». Власне радикальному Коцюрубі та таким самим відважним радикалам-однодумцям належить ідея прориву міліцейського кордону, виставленого для охорони Верховної Ради від студентів та тисяч їхніх прихильників.
Приємний оксамитовий голос студента-механіка Андрія Хавунки, весела вдача робили його бажаним у найрізноманітніших студентських товариствах. Сьогодні народний артист України свою участь у Революції на граніті трактує дуже поважно: «Ми йшли за Україну». Ще одним активним членом Студентського братства був студент-радіотехнік Іван Паров’як, нині директор Видавництва Львівської політехніки. Добре пам’ятаю його достойний патріотичний виступ перед двохтисячною аудиторією студентів-першокурсників та викладачів на урочистостях із нагоди посвяти у студенти. Власне відповідальний директор став організатором мистецької виставки «30-ліття Революції на граніті». Не залишать нікого байдужим надзвичайно цікаві, природно вихоплені з життя миттєвості. Днями прийшла, щоб ще раз їх побачити. Вражає фото від 15 жовтня: схудлі, змучені, але непереможні. Йдуть лавою. Лікоть до ліктя. Чим не Шевченківське лицарство!
А загалом Студентське братство в тодішню епоху – це феномен зорганізованої патріотичної, пасіонарної молоді, активної у громадському житті, носіїв і пропагандистів українських цінностей і культури. Власне братчики були «ударною силою» організованих «Просвітою» Політехніки Шевченківських читань, Андріївських вечорниць, гагілок, відтворених поетичних роздумів Лесі Українки, Олега Ольжича, Ігоря Калинця, Ліни Костенко та багатьох інших. А ще вони упорядковували могили січових стрільців, українських повстанців, визначних діячів нашої культури, піклувалися про дітей-сиріт.
Варто наголосити, що ставлення комуністичної більшості парламенту до студентів у перші дні голодування було насмішкуватим, навіть деякі депутати з Народної Ради розглядали студентську акцію як «молодечий вибрик». Наш золотоверхий Київ спочатку здивовано мовчав. Але ці, найкращі з-поміж нас молоді люди таки змінили його психологічну байдужість до національних справ. Могутньо підтримали колег київські студенти, а за ними хрещений люд, поволі долаючи шлях до української ідентичності. Були випадки, коли партійні функціонери привозили на майдан ковдри, матраци, рушники тощо. Суспільство змінювалося.
Головні вимоги студентів, подані до Верховної Ради, були такі:
- недопущення підписання нового союзного договору;
- повернення солдатів, призваних на службу в армію, на територію України і недопущення військової служби поза її межами;
- перевибори до Верховної Ради на багатопартійній основі навесні 1991 року;
- націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ;
- відставка голови Ради Міністрів В. Масола.
Комуністична більшість не квапилася задовольняти вимоги студентів, дочікуючись фізичної та моральної втоми і, як наслідок, штрейкбрехерства в їхніх лавах. І тут знову студентам треба віддати належне: вони не здали позицій і, щоб посилити натиск на парламент, перенесли частину наметів під цю твердиню імперсько-комуністичного духу й атрибутики. Згодом протестувальники і парламентарі таки дійшли згоди, але майже в усіх спогадах учасники Революції на граніті шкодують, що депутати не погодилися на перевибори навесні наступного року.
З поданих вимог до Постанови, ухваленої Верховною Радою 17 жовтня, не ввійшов саме цей пункт про перевибори, зі згодою на нього членів Народної Ради. Власне ця обставина дала змогу комуністичній більшості оговтатися від потрясінь, і, відмовившись від комуністичної ідеології, вона зосередилася на перерозподілі державної та комуністичної власності, що призвело в подальшому до олігархізації країни.
Основна група студентів повернулася до Львова 17 жовтня, а вже 18 жовтня у присутності значної кількості політехніків над головним корпусом Політехніки було піднято омріяний у віках синьо-жовтий стяг. Піднімали його студенти, які брали участь у Революції на граніті: Ірина Мамчур і Олег Кашівський, від викладачів – Микола Кукляк і авторка цих рядків.
Комуністична ідеологія відходила в минуле. Розпочиналась ера демократизації Політехніки і всієї країни. Створити державу – це найбільша перемога для нації. Власне Студентська революція на граніті була тією подією, яка значно прискорила її проголошення.
