Понад рік третьокурсниця Інституту енергетики та систем керування Львівської політехніки Анастасія Вакарчук очолює студентське профбюро. Особливість роботи дівчини полягає передовсім у тому, що цей інститут – хлопчачий, тобто значна частина студентів – представники сильної статі. Тож трохи таємниць, що потрібно робити для досягнення взаєморозуміння в такій команді та якими рисами характеру повинна володіти дівчина-лідер – від Анастасії Вакарчук.
Із хлопцями легше порозумітися
– Ставши головою профбюро ІЕСК, я передовсім сформувала команду. Здебільшого це ті, з ким вирішувала справи в попередньому складі профбюро. Я була впевнена в них, бо спільно пропрацювали досить важкий рік: був Майдан, хлопці активно брали участь у Революції Гідності, багато допомагали у Львові. Мені з хлопцями значно легше працювати, ніж з дівчатами. Вони стриманіші, виваженіші, чітко розрізняють біле і чорне. Завжди їм кажу, – якби не команда, то багато-що навіть би не починала робити.
Переді мною очільником профбюро теж була дівчина – Христина Сенус. Вона доручала мені багато справ і дала добрий вишкіл успішної роботи в команді. Тож, коли мене обрали, я досить швидко і легко увійшла в роботу.
Із багатьма зі своєї команди я дружу ще з першого курсу. Та коли почали працювати, то зразу чітко розділили – дружба дружбою, але робота є робота. Зазвичай ми все обговорюємо, часом виникає суперечка, але так народжується істина.
Нового набору в профбюро ще не було, але 1 вересня ми презентували нашу організацію і вже є чимало охочих працювати з числа першокурсників. Студенти цього року справді дуже активні. Це приємно, особливо, зважаючи на те, що дуже змінився контингент студентів. Якщо раніше більшість нашого інституту поповнювали представники західних областей, то цьогоріч значна частина першокурсників – це вихідці з Миколаївської, Херсонської, Сумської, Донецької, Луганської областей. Тобто це нові традиції, нові ідеї. Це дуже тішить, бо розумію, що за рік-два треба сформувати сильну команду, на яку можна буде залишити це все.
В нас є кілька традиційних заходів. Це, звичайно, університетські фестивалі «Весна Політехніки» та «Осінь Політехніки», минулоріч організовували акустичний вечір, маємо намір провести його й наприкінці цього листопада. Так, як ІЕСК – це хлопчачий інститут, то часто організовуємо футбольні турніри, в яких студенти із задоволенням беруть участь.
Питання самореалізації в Україні – принципове
Мені подобаються точні науки, факти, цифри. Тож, коли постало питання, куди йти навчатися, то я врахувала, на що спроможна і те, що потім пригодиться в житті. Інженер-енергетик – це спеціальність, яка завжди актуальна і в якій можна себе реалізувати: в бізнесі, в проектантській сфері тощо. Вплинуло ще й те, що буду енергетиком у третьому поколінні. В мене дуже багато родичів працюють у цій галузі, тож маю можливість бачити, як вона розвивається. Енергетичній сфері в Україні є куди рості, переймаючи досвід країн, які досягли чогось нового, і, шукаючи власні шляхи розвитку тут. Паралельно навчаюся ще на заочному відділенні в ІНЕМ на спеціальності «облік і аудит».
Щоб встигати все, стараюся не відкладати роботу, хіба інколи, якщо знаю, що маю ще трохи часу в запасі. Не люблю, коли мене підводять, і, відповідно, не дозволяю собі такого. Для мене оптимально, коли весь час зайнятий, тоді й продуктивність на вершині і бачу, що день прожила недаремно.
У вільний час – висипляюся. Люблю фотографувати, щоправда, зараз більше часу витрачаю на навчання; гуляти тихими львівськими вуличками, де мало людей; мандрувати різними місцями України. Часто такі поїздки спонтанні: прокидаюся зранку і вирішую, що хотіла б поїхати в те чи інше місце. Вважаю, що потрібно постійно відкривати для себе щось нове, не шкодуючи на це ані часу, ані коштів.
У майбутньому дуже хочу мати власну справу у сфері енергетики. Власне для цього мені потрібно знати облік і аудит. Хочу реалізувати себе тільки в Україні. Свого часу не поїхала на навчання в Польщу, попри те, що мала вже всі потрібні документи і були безкоштовні місця для українців.
Коли мені друзі розповідають, що їздять за різними програмами в Європу і не хочуть повернутися, то завжди запитую їх: а що заважає приїхати і зробити так чи ще краще тут? Як можна щось змінити, якщо вся молодь, за якою рушійний процес, виїжджає? Звичайно, нелегко зрушити цю систему, але якщо зараз не почати змінювати це, то наші діти теж будуть змушені виїжджати. Для мене це болюча і принципова тема. Так, можна здобути досвід за кордоном, але знання тут, в Україні, дають дуже сильні, головне – мати бажання. Доки ми не навчимося бачити і цінувати те, що маємо, нічого не здобудемо. Завжди кажу: поїхати – найлегше. Тут є майбутнє, але треба працювати!