«Чи не парадоксально, що на українському ринку маємо яблука з Польщі, а цибулю, картоплю та іншу продукцію з …Єгипту – країни, яка розташована в пустелі, але де завдяки наполегливій праці збирають урожай 4 рази на рік. Нині в Україні розвиваються галузі, що дають швидкий прибуток (торговельна, розважальна), а от інтересу до тих, які мають у собі прихований потенціал, – нема», – каже Наталія Михальчишин, доцент кафедри теоретичної та прикладної економіки Львівської політехніки. Говоримо про те, якою має бути конкурентна політика України і роль держави, бізнесу та споживачів у її формуванні.
У нас – квазіринок
– Наша країна – на непростому шляху до ринку. Що таке конкуренція в умовах ринкової економіки та в контексті адміністративно-командної економіки?
– Побутує думка, що в умовах адміністративно-командної економіки конкурентної політики немає, адже відсутня приватна власність, жива конкуренція. Але у радянські часи конкуренція існувала – більше між монополіями; було створено Антимонопольний комітет (АМК), який, щоправда, був інструментом у політиці адміністративного диктату і був наділений далеко не тими функціями, що зараз (забезпечувати порядок на ринках). Якщо в адміністративно-командній економіці багато аспектів визначаються згори, то ринок, до якого прагне Україна, є живим утворенням, без стабільної структури: підприємства постійно входять на ринок, трансформуються, виходять із ринку; а конкуренція учасників ринку є засобом отримання справедливого прибутку, гарантією однакового доступу до ресурсів, сировини. Будувати ринкову економіку без конкуренції, конкурентних відносин між підприємствами неможливо, а від їх поведінки залежить якість цього ринку, національної економіки.
– Яке значення має конкурентна політика держави на етапі системного економічного реформування, як в Україні?
– Законодавча база в Україні, що визначає правила боротьби між суб’єктами на ринку (тобто підприємствами), як зауважують науковці, є досить якісною і наповненою (ЗУ «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», ін). Інша річ – недостатньо розроблена методологія дослідження ринків, подвійна звітність підприємств, що не відображає реальної ситуації та унеможливлює прийняття ефективних рішень, виявлення порушників на ринку. Є державницький апарат, покликаний регулювати відносини на ринку. Водночас управління у сфері економічної конкуренції – це не тільки АМК, а й інші державні, а також приватні структури, банки тощо, тобто будь-які органи, що мають вплив на ринок (як-от профільні міністерства), та підприємства як його учасники. Держава через відповідні органи може різними способами впливати на ринки – і ті, де конкуренція є, і ті, де її немає (ринки природних монополій, як житлово-комунальне господарство, та державні монополії, до прикладу, ринок надання адміністративних послуг). Причому втручатись потрібно, коли є і фактичні, і ймовірні прояви перешкод у розвитку конкуренції, недопущення її появи або ж обмеження чи усунення конкуренції з ринків.
У нас наразі – квазіринок: це не ринок у правдивому розумінні, лише його становлення. Основна загроза конкуренції в Україні нині – від підприємств, які належать до олігопольних утворень: якщо великі підприємства мають відношення до адміністративних важелів впливу на ринок, забезпечити конкуренцію складно. Є різні приклади неефективної конкурентної політики. Скажімо, підвищення вартості перевезення пасажирів у громадському транспорті без попереднього аналізу доходів перевізників. Або ж – підвищення тарифів на комунальні послуги без аналізу реального рівня витрат комунальних підприємств.
Багато ринків мають суттєве соціальне значення, і підходи до їх регулювання дещо відрізняються. Так, надання житлово-комунальних послуг за існуючих технологічних можливостей і стану мереж здійснюють єдині підприємства – природні монополії, які ліквідувати неможливо. З огляду на те, що тарифи на ці послуги встановлюються на основі поданої самими підприємствами структури витрат, то завдання держави – провести аудит цих суб’єктів, з’ясувати, наскільки обгрунтовані їх витрати. У нас же виходить, що держава нав’язує високі тарифи населенню, при цьому не зробивши жодних кроків для примусу суб’єктів природних монополій оптимізувати власну організаційну структуру, структуру витрат, розробити схеми залучення інвестицій тощо.
– У країнах ЄС поряд з державними є приватні структури, які надають ті ж житлово-комунальні послуги, якісно, часом і дешевше. Чи можлива поява таких альтернатив у нас?
– Щодо постачання електро- чи теплоенергії, то тут зміни можливі передовсім із запровадженням нових технологій, завершенням життєвого циклу природної монополії. Так, нині активно застосовуються альтернативні системи теплозабезпечення (котли з твердим паливом, сонячні батареї), але це не є масово. Тому природні монополії існуватимуть, але їх діяльність має бути (як це є у розвинених країнах) під постійним моніторингом, і відтак – об’єктом ефективного регулюванням. А от, скажімо, на ринку вивезення сміття в Україні вже є значна конкуренція. Щодо сфери утримання будинків, яка раніше була монополізована, то нині законодавчо визначено, що всі будинки до 1 липня 2016 року мають визначитись з формою обслуговування будинку, наприклад, через створення ОСББ із залученням так званого управляючого чи без нього.
У центрі – споживач
– Виглядає, що основною проблемою в забезпеченні чесного конкурентного середовища є – брак волі: і з боку держави, і з боку підприємств…
– Однозначно. Проблема в тому, що управлінська система держави не модернізувалась: старі підходи застосовують і далі. Щодо підприємств, багато з них, бачачи порушення на ринку, жодним чином не реагують. Водночас сам бізнес, на жаль, не має розуміння: вважає, що можна принижувати конкурента, шкодити його діловій репутації, вводити в оману споживача. Від того, наскільки підприємство вникне у потреби споживача, настільки він «принесе» йому свої гроші. Якщо є орієнтація на запити споживача, якщо є воля керівництва, то навіть за браку коштів зі збиткової структури можна зробити успішну. Добра ілюстрація – Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. Зміни в Україні слід починати з найнижчої ланки – впорядкування діяльності підприємств. У ринкових умовах підприємства досягають високих прибутків саме завдяки своїм конкурентним перевагам, споживач тоді – задоволений, а економіка – розвивається.
– Яким взагалі є місце споживача в умовах конкуренції на ринку?
– У країнах з розвиненою ринковою економікою особа та її інтерес – в центрі (навіть, якщо вона не придбала певної послуги чи товару). Про Україну цього сказати, на жаль, не можемо: ми, споживачі, часто відчуваємо, що бізнес розцінює нас як того, хто має віддати певну суму доходу, а коли цього нема – є обурення, незадоволення. Тобто у нас викривлена конкурентна боротьба – за дохід споживача, а не за право задовольнити його потреби. Часто нам продають непотрібне, просимо одне – отримуємо інше, до нас не доводять повну інформацію про товар чи послугу. Наприклад, мобільні оператори подають у рекламі величезний «0 грн/хв в мережі», а внизу найдрібнішим шрифтом дійсну вартість цієї послуги.
Водночас самі споживачі мають бути активні: говорити про порушення своїх прав. Врешті, конкурентну політику держави реалізовують саме люди. Навіть якщо немає довіри до АМК, судових органів, не маємо нехтувати своїми правами. Чим більше звернень у АМК, Держінспекцію з питань захисту прав споживачів, чим гучніший громадський розголос, тим реальніше змусити державні органи відповідно реагувати, змінювати щось. Однак це можливо лише за умови існування громадянського суспільства.
До лідерства – через пріоритети
– До глобального контексту: як країні стати конкурентоспроможною? Як це вдається найкращим економікам світу (як ЄС, США, Японія і т.д.)?
– Глобалізація – відкритість економіки, світова конкуренція і т.д. – це виклик для держави. І конкурентна політика до цього має безпосередній стосунок. Передовсім держава повинна визначити пріоритети, свої конкурентні переваги на світовому ринку – і розвивати їх. Нам не треба змагатися у сферах, де вже є потужні світові гіганти (як-от автомобілебудування). Історично Україна була торговою, агропромисловою державою, зі значними ресурсами. Чому нині не можемо забезпечувати Європу овочами, фруктами, зерном, тобто бути годувальницею Європи? Наші перспективи – в розвитку тваринництва, птахівництва, перероблювальної галузі, збиральництва. Якщо Україна хоче завоювати своє місце в світовій економіці, має розвивати свій внутрішній потенціал, бути готовою понести втрати задля майбутніх прибутків, вкладати кошти на перспективу, орієнтуватись передовсім на споживача, а тоді вже – на прибуток. Так формується громадянське суспільство й нація, соціально відповідальна економіка і держава.