Професора Володимира Львовича Ортинського знаю особисто від 2002 року, відколи він очолив Університет внутрішніх справ, що постав на базі Львівської школи міліції. У генерала Ортинського брав інтерв’ю для газети «Високий Замок» під рубрикою «Коли ректор був студентом». Пригадую, як господар частував мене чаєм. Відтоді нічого не змінилося: на столику знову мед з власної пасіки, горішки, а чай – трав’яний. Лікувальні трави Володимир Львович сам збирає у Карпатських горах і у Мостиському районі, де має дачу.
Пропоную господареві кабінету розпочати інтерв’ю з питань складніших, а потім вже перейти до особистого.
– Вже не перший рік можна почути думки про те, що український ринок праці перенасичений юристами, економістами, фінансистами, журналістами...
– Кілька років тому я стажувався у США. Бачив, скільки юристів задіяні у суспільному житті – в юридичних кампаніях, конторах, в обслуговувані різних фірм. Але найбільше – у захисті прав людини. А наше суспільство через різні причини – матеріальні, ментальні – ще не може «проковтнути» великої кількості юристів. Коли говоримо про ринок праці стосовно юристів, то маємо на увазі, насамперед, державну службу. Але є чимало інших сфер їх застосування. Якщо юрист обізнаний, мудрий, він завжди знаходить роботу. Я можу навести десятки прикладів, коли приватні адвокатські кампанії залюбки беруть наших студентів на роботу, коли вони ще вчаться на магістерці.
– Очевидно, Ви відчуваєте і будете відчувати конкуренцію з юридичним факультетом Львівського національного університету імені Івана Франка?
– І не тільки з ним. Я предметно займаюся вищою освітою з 2002 року. І глибоко переконаний, що престиж кожного ВНЗ – це, насамперед, його кадровий потенціал. Було б неетично з мого боку порівнювати наш інститут з юридичним факультетом університету імені Івана Франка. Я свого часу працював там на посаді професора. Скажу з усією відповідальністю: сьогодні у Західній Україні більш потужного наукового потенціалу з права немає. Маємо аспірантури, спеціалізовані ради із захисту дисертацій. Охочих докторів юридичних наук працювати у нашому інституті і тепер доволі багато. І хоча інститут ще зовсім молодий, вже з самого початку сюди не потрапляли випадкові люди. Добір у нас дуже прискіпливий.
– Знаємо, що Ви і Ваша команда створили цей інститут, як кажуть, з нуля. Чи ставити собі за мету розширюватися, збільшувати ліцензійний обсяг прийому студентів?
– Хочу уточнити: інститут створений завдяки активному сприянню і повсякденній допомозі ректорату, особисто ректора Юрія Ярославовича Бобала. Зараз у нас навчається 2400 студентів. Це оптимальна кількість, яку може «переварити» наш науково-педагогічний колектив. Щодо правників ми не будемо просити збільшення ліцензійного обсягу. Психологів – так, оскільки нещодавно розпочали підготовку з цього напряму. Плануємо розширюватися завдяки новим спеціальностям. Прагнемо стати базою інженерної педагогіки, готувати викладачів-інженерів, які можуть викладати, скажімо, у професійно-технічних училищах. До речі, у Львівській політехніці нині працює 9 докторів педагогічних наук, з них шестеро – на нашій кафедрі педагогіки, яку створили цьогоріч у вересні. Очікуємо на дозвіл з Міністерства освіти і науки України на підготовку викладачів-інженерів. Плануємо також на магістратурі давати другу вищу освіту педагога, готуючи викладачів для вищої школи, зокрема коледжів, але заповнюючи суто наші ніші, щоб інженерні дисципліни викладали люди з педагогічною освітою.
Варто ще сказати, що ми єдині в Україні відкрили підготовку судових експертів з інженерно-технічного напряму – автодорожньої та будівельної експертиз тощо. Додам, що ми вже впритул підійшли до створення лабораторії для використання «детектора брехні». Закупили обладнання, наш фахівець навчається у Києві. Є у нас психологи, правники, які розуміються на цій справі. Лабораторія працюватиме на госпдоговірних засадах, обслуговуючи і наші потреби, і потреби інших організацій.
– Не раз доводилося чути про очікуване відкриття у Вашому інституті навчального телерадіоцентру...
– Приміщення готове, половина техніки вже у нас, а половина – у дорозі. Обладнання дуже дороге. Узгодив з ректором штатний розпис (5 чи 6 осіб), погоджено, що цей медіацентр буде не лише інститутським чи кафедри журналістики та засобів масової комунікації. Він працюватиме на створення позитивного іміджу усієї Львівської політехніки. Усі важливі та цікаві події повинні йти до якнайширшої аудиторії через Інтернет – засобами радіо, телебачення. Звичайно, студенти, майбутні журналісти, набуватимуть тут практичних навичок, але керувати цим медіа-центром як загальноуніверситетським ректор доручив проректорові з науково-педагогічної роботи Роману Коржу.
– Володимире Львовичу, а тепер – про Ваш життєвий шлях. Прізвище Ортинський не є поширеним у Галичині. Звідки воно?
– У Дрогобицькому районі є село Ортиничі. Звідси і походять Ортинські. З цього села – перший єпископ УГКЦ в Америці, видатний теолог і великий меценат Сотер (світське ім’я Стефан) Ортинський. Я написав про нього книгу, використовуючи серед багатьох інших джерел архіви КДБ, навів, зокрема, листування душпастира із митрополитом Андреєм Шептицьким. Окрім того, спонсорував реставрацію церкви в Ортиничах. У родині від діда-прадіда були священики. Батько був звичайним колгоспником. Мама працювала у лікарні кухарем. Народився я у селі Уличне Дрогобицького району. Вчився добре, виконував багато роботи по господарці. Тато міг скосити за день до 30 соток, а я, школяр, десь 15–20.
– Дрогобичани з особливим пієтетом ставляться до творчості свого славетного земляка Івана Франка...
– Я із самого дитинства був занурений у його твори. Мало яке Франкове свято у Нагуєвичах обходилося без моєї участі. Всіх, кого міг, возив на екскурсії в музей письменника, брав участь у його створенні, особливо коли був депутатом Львівської обласної ради, а це 15 років.
– Знаю, що Ви закінчили фізичний факультет Дрогобицького педінституту.
– У 9–10 класах займав два роки поспіль перше місце на олімпіаді з фізики Дрогобицького району. А у 7-му класі мене нагородили путівкою у обласний табір юних техніків у Бродівському районі для учнів, які добре знали фізику. У мене ще зберіглося посвідчення демонстратора вузькоплівкового кіно. У педінституті був відмінником навчання, усі роки – старостою групи.
– А як так сталося, що освітню педагогічну траєкторію Ви змінили на міліцейську стезю?
– Так склалися життєві обставини. Після інституту мене скерували за розподілом у село Крисовичі Мостиського району вчителем фізики і математики. Там переважало польське населення, і я добре вивчив польську мову. На квартирі розмовляв з господарями польською, у школі з вчителями – теж. На цей час я вже одружився, дитина народилася. Але ми не мали своєї хати. Невдовзі мене запросили на посаду старшого інструктора Мостиського райвиконкому. Пообіцяли квартиру, і я її отримав буквально через рік. Потім я ще працював директором школи у селі Чернява.
Невдовзі надійшла пропозиція поїхати на навчання до Вищої школи МВС у Києві з відривом від виробництва. Там готували заступників начальників райвідділів міліції з кадрової роботи. Після року навчання отримав призначення на посаду заступника начальника Яворівського районного відділу міліції – до речі, найбільшого на Львівщині. Працював там п’ять років. Займався не стільки виховною, скільки оперативною роботою. Виїздив на місця пригод, розкривав злочини. Згодом мене призначають начальником Стрийської міської міліції. Саме у Стрию ми першими в області накрили потужну банду рекетирів, що було пов’язано і з ризиком для життя. Довели справу до суду.
На моє переконання, керівник міліції під час проведення операцій має бути разом зі своїми підлеглими. У 1990-х роках був короткий проміжок часу, коли місцеві органи влади обирали, а точніше – рекомендували вищому керівництву очільників міліції. Стрийська об’єднана рада (місто і район) рекомендувала начальнику обласної міліції генералові Шабаєву призначити мене начальником міліції Стрийщини. Далі – служба на посадах заступника начальника, першого заступника, начальника кримінальної міліції обласного управління, начальника управління транспортної міліції по Західній Україні. І вже з цієї посади 2001 року мене призначили начальником Львівського обласного управління міліції, а з 2002 року очолив Львівський державний університет внутрішніх справ.
– Знаю, що Ви доктор юридичних наук, професор, голова обласної організації юристів, зрештою, генерал-лейтенант міліції (перший серед уродженців Галичини). Проте в Інтернеті не знайшов жодної згадки про вашу юридичну освіту.
– Упродовж п’яти років навчався заочно у Національній академії внутрішніх справ. Вчився серйозно, не заради, як дехто, тих «корочок»... Вимоги там були дуже суворі.
– А навіщо Ви, окрім цього, в Інституті післядипломної освіти Львівської політехніки здобули ще й фах фінансиста?
– Коли почав писати кандидатську дисертацію «Механізми знищення тіньової економіки», відчув, що цю проблему не можна глибоко дослідити без знання економіки і фінансів. А тема докторської – «Протидія нелегальній економіці засобами оперативної роботи».
– У вас багатющий досвід. Виникає запитання: чи залучені Ви до реформування органів внутрішніх справ?
– Залучений. Наказом міністра внутрішніх справ України мене включили до робочої групи з реформування міліції. Мав з міністром доволі тривалі розмови, написав проекти законів про поліцію, про підготовку кадрів для органів внутрішніх справ. Та, на жаль, здійснення цієї реформи з деяких позицій не відповідає моїм думкам і уявленням, як це треба робити. Але це тема окремої розмови.
– Років десять тому газета «Високий Замок» подавала коротеньку замітку про те, що Ви, вже маючи звання професора, особисто затримали... грабіжника. За яких обставин це сталося?
– На проспекті Свободи розташований економічний факультет Франкового університету. Я заходив туди у своїх справах. Раптом чую на вулиці крик. Якийсь молодик зірвав з шиї дівчинки золотий ланцюжок. Я був від нього за кілька метрів. Наздогнав, затримав, викликав міліцейський патруль.
– Легка атлетика, біг – то ваше давнє захоплення. Це вже у минулому?
– Ні, це і сьогодення. Раніше бігав у парку Івана Франка. Тепер – на стадіоні «Торпедо». Зараз зранку темно, тому від шостої ранку я починаю із занять у маленькому спортзалі у своєму помешканні – десь хвилин 40. А потім – вже бігаю.
– Є вік календарний, і є вік біологічний. Наскільки років Ви себе відчуваєте?
– Скажу без перебільшення (хто хоче, може пересвідчитися): на перекладині підтягуюся не менше 10 разів, пробігаю без перепочинку 12 кілометрів, плаваю без зупинки впродовж години. Для сну мені вистачає шести годин. Почуваю себе так, як почувався у 45 років.
