Професор кафедри фотограмметрії та геоінформатики Інституту геодезії, голова товариства «Просвіта» Львівської політехніки Христина Бурштинська свого віку не приховує. Жартує: «Смішно це приховувати у моєму віці...». А між тим їй цими днями виповнюється 75 років. Народилася вона у селі Гораєць (нині Люблінське воєводство Польщі) 2 лютого 1940 року. Ювілей відзначає у грудні, бо мама приписала донці кілька місяців, щоб не було проблем із вступом до вищого навчального закладу.
Напередодні ювілею ми зустрілися Христиною Василівною і розпитали про її життєвий і науковий шлях.
– Христино Василівно, нумо згадаємо Ваших батьків. Хто вони були, яку мали спеціальність?
– Батьки жили у кількох державних утвореннях. За Австрії, Польщі, за «перших совітів», під німецькою окупацією, за «других совітів». Батько, Василь Андрійович, вчився у Варшаві на хіміка-фармацевта, але диплом не отримав, бо перешкодила війна. Вищу освіту здобув уже у Львівському державному університеті імені Івана Франка, закінчивши німецьку філологію. Мама, Іванна Григорівна, закінчила у Перемишлі Український інститут для дівчат. Склалися так обставини, що мама ще до війни закінчила косметичні курси і мала, як вона казала, своє косметичне «заведення». Згодом працювала у фізкабінеті медсестрою. Оскільки дуже добре знала німецьку мову, то почала викладати її у вечірній школі. У перші повоєнні роки в Галичині катастрофічно бракувало вчителів.
– Чи впливали батьки на вибір Вашого майбутнього фаху. Звідки виникла думка про геодезію?
– Чесно кажучи, про геодезію і не думала. Вчителі радили здобувати гуманітарну освіту. До речі, школу я закінчила із срібною медаллю. Хотіла вступати на філологічний факультет університету імені Івана Франка. Але батько мене відрадив. Мовляв, в університеті не стільки вища освіта, скільки совєцька ідеологію Батько вважав, що я повинна здобути природничу чи технічну освіту. Тоді й виникла думка про механіко-математичний факультет. На той час на цей факультет претендували багато медалістів, які могли вступати без іспитів, тільки за співбесідою. І щоб якось їх відсіяти, усім, хто мав хоч найменші проблеми із зором, писали: гуманітарні факультети. Хоча, зрозуміло, на філологічному факультеті навантаження на очі не менше, бо треба багато читати. Батько добре знав видатного математика Мирона Зарицького. Він сказав, що багато математики є й на геодезичному факультеті Львівської політехніки. І я туди вступила на інженерну геодезію, але вже складаючи два іспити.
– І геодезія вас захопила...
– Ой, не відразу. На початках геодезія мені дуже не сподобалася. На практиці треба було ходити полями з тими вішками, іншими геодезичними інструментами. А тут якраз Хрущов придумав «велику хімію». І я надумала перейти на другий курс хімічного факультету. Вже набрала відповідну літературу. На хімічному факультеті сказали, що мене беруть, дають стипендію. А деканом геодезичного факультету був тоді Олександр Васильович Завадовський, такий науковець-польовик, обшмаганий польовими вітрами. Я до нього прийшла сказати, що забираю документи, кажу, що мені геодезія не подобається. Він гримнув кулаком по столі: «Много ты понимаешь, что нравится, а что не нравится!». Тоді я сказала, що згідна на аерофотогеодезію. Це можна, пиши заяву. Тепер я у церкві ставлю свічку за його світлу память, за те, що він не пустив мене на ту хімію.
– Чи добре Ви вчилися на геодезії?
– Закінчила інститут з «червоним дипломом».
– Назвіть кількох викладачів, які спонукали вас поринути у світ науки.
– Насамперед це – Юрій Миколайович Панкратьєв. Він фактично був керівником моєї дипломної роботи. Свого часу його скерували до Львова з відомого у Радянському Союзі Московського інституту інженерів геодезії і картографії. Згадую добрим словом і Олексія Станіславовича Лисичанського – відомого картографа і блискучого методиста. Дуже цікавими були його лекції. Згодом прийшов завідувати нашою кафедрою Віктор Якович Фінковський.
– Знаємо, що Ви багато чого досягли у науці. Ви автор кількох підручників та посібників. Але все це є на сайті інституту геодезії. Поговорімо про Вашу громадську діяльність. Відколи Ви у «Просвіті»?
– Від 1989 року, коли, власне, й відродилася «Просвіта». Це був час бурхливого національно-демократичного становлення. Мою активну громадянську позицію значною мірою формувало знайомство з діяльністю дисидентів, колишніх політв’язнів, зокрема? братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Ірини та Ігоря Калинців.
– Ви були серед тих, хто активно підтримав на перших демократичних виборах ректора Львівської політехніки кандидатуру незабутнього Юрія Кириловича Рудавського у 1991 році.
– Найактивніше підтримало його Студентське братство. Усі ми відчули, що Юрій Кирилович людина глибоко демократична, національно-свідома і порядна. До речі, саме з рук Юрія Кириловича у 2004 році я отрималаі диплом доктора наук.
– Усі львівські політехніки знають про Вашу особисту ініціативу щодо збору коштів на потреби воїнів у зоні АТО. Яка сума сьогодні зібрана для цієї шляхетної справи?
– Це щонайменше мільйон гривень. Але ми не зупинилися – ми і далі куруємо наш військовий шпиталь, опікуємося пораненими воїнами. У зоні АТО, виявляється, потрібні електропили, плівка, щоб оббити бліндажі.
P.S. Христина Василівна вирішила дуже скромно відзначити свій ювілей і не робити гучного застілля. Адже власних 5 тисяч гривень передала на потреби воїнів у зоні АТО.
