У серпні цього року вже всьоме на території Закерзоння відбувався Міжнародний науково-пошуковий та освітній табір-експедиція «Вирій» (у 2009 р. заснував пластун Андрій Котлярчук). За ці кілька років учасники відновили три цвинтарі на території Польщі в селах Жуків, Подемщина та Любича Князі.
Христина ДУБНИЦЬКА, випускниця ІАРХ, комендант табору «Вирій»:
«Посеред лісу час ніби зупинився»
На території сучасної Польщі нерідко можна побачити чимало закинутих та занедбаних старих цвинтарів, церков, придорожніх хрестів посеред поля чи лісу. Історія, немов зупинилася, закарбувавшись у написах на камені. Минуло понад півстоліття, з дороги не видно пишних садів, на вулицях не галасують діти, не чути дзвонів, які закликали на недільну службу… На місці українських сіл – просторі поля або ліси, подекуди залишилися присілки з кількома хатами. Проходячи по ґрунтовій дорозі вздовж полів, помічаєш кілька ошатно побілених кам’яних придорожніх хрестів. За роздоріжжям посеред галявини, оточеної старими липами, маленький металевий хрест, який, очевидно, колись прикрашав баню церкви, нагадує, що тут була святиня…
Обираючи місце для цьогорічного табору, «вирійці» провели три ознайомчі поїздки, опрацьовували старі довоєнні мапи і врешті вирішили реставрувати закинутий цвинтар у селі Суха Воля (за переписом 1938 р. тут жило 2003 українці греко-католицького віросповідання, дві мішані польсько-українські родини, одна родина євреїв і одна німців).
Як ми дізналися, після проголошення Незалежності України колишні суховільці організували порядкування свого цвинтаря: зібрали кошти і придбали будівельні матеріали, відрядили до Польщі кількох людей, які на місці розчистили цвинтар, встановили нову огорожу та замінили декілька хрестів на металеві. На бетонній основі одного з цих нових хрестів і зараз добре прочитується – 1993. Тоді ж з’явилися надгробки на місцях поховання полеглих членів місцевого куща самооборони.
І зараз сюди іноді приїжджають нащадки виселених мешканців села: на деяких могилах були не так давно залишені лампадки, на цвинтарній брамі – свіжі синьо-жовті стрічки. Але крім цього більше ніщо не нагадує про присутність тут українців. Посеред лісу час ніби зупинився.
За п’ять днів стаціонарної частини табору «Вирій» учасники розчистили цвинтар від паростків молодих дерев, з надгробків зняли нарості моху і бруд, деякі хрести, які хилилися чи впали, вирівняли і встановили на колишнє місце. Також зробили обміри території, розпочали інвентаризацію частини цвинтаря (описали близько 120 хрестів). Реставраційні роботи проводили студенти-реставратори каменю під керівництвом випускника ІАРХ Львівської політехніки Романа Колодія.
Після кількох днів наполегливої праці з лісової дороги стало видно білі хрести на горбочку, а на перехресті, де колись була головна вулиця села, учасники табору встановили дерев’яний вказівник.
Як з’ясувалося, Суха Воля не цілком забуте село: воно живе в пам’яті тих, чиї діди мали тут свої домівки. Ще під час проведення табору у коментарях під фото у мережі фейсбук до нас зголосився нащадок переселенців із цього села. Тепер кожне нове повідомлення зі словами «мій батько походив із Сухої Волі» ми зустрічаємо з не меншим трепетом, ніж розчищені літери на кам’яному хресті. Прізвища Козелко, Буячок, Онишко, Вороняк стали тепер не лише відгомоном давно померлих, вони зазвучали в реальному часі.
По завершенню стаціонарної частини учасники вирушили в мандрівку Надсянням, Лемківщиною та Західною Бойківщиною. Ця частина табору дає можливість пізнати інші місця Закерзоння і побачити українців-автохтонів. Відвідали чотири з восьми українських церков Польщі, що занесені до світової спадщини ЮНЕСКО. Побували в історично важливих місцях на етнічних територіях українців, зокрема у повністю винищеному селі Павлокома; поспілкувалися з лемками, які під час польської «відлиги» кінця 1950-х змогли повернутися у рідні села; побачили символічні двері на місці зниклих сіл. На свято Спаса в селі Новиця, де народився Богдан Ігор Антонич, мали змогу молитися у старій церкві спільно із місцевими мешканцями та посвятити фрукти. У славному селі Ждиня, на полі, де щороку проводиться великий з’їзд лемків з цілого світу – Лемківська ватра, – ми могли поділитися своїми враженнями та поспівати лемківських пісень. Цього року щоденні заняття зі співів проводила учасниця табору Даринка Дубик, яка навчила таборовиків близько 20 нових та маловідомих пісень.
Роман Колодій, учасник табору «Вирій», випускник ІАРХ:
«У мене хронічна любов до «Вирію»
У «Вирій» мене «занесло» вже вп’яте. Що нового? Ніби й нічого такого, все «за сценарієм»: один тиждень – праця на цвинтарі, а другий – мандрівка українськими етнічними землями за кордоном. Та все ж, кожен «Вирій» є по-своєму особливий. Нові учасники, кожен із яких цікавий, нова місцевість. Окрім всього, цього року я керував реставраційними роботами на цвинтарі. На жаль, був лише доки працювали на цвинтарі, а потім мусив повернутися у Львів. Долучався і планую надалі продовжувати роботу спільно із «вирійцями». В мене розвивається «хронічна» любов, своєрідна залежність від «Вирію». Шкода що це триває лише два тижні на рік.
Анастасія Янків, учасниця табору «Вирій», четвертокурсниця ІАРХ:
«Продовжу досліджувати, відроджувати та творити українське»
Для мене цьогорічне таборування з «Вирієм» було вперше. Я поєднувала приємне з корисним, реставрацію із мандрівкою, відпочинок із пізнанням. Ще більше закохалась в Україну та її культуру; пізнала історію Закеркозоння через спілкування із свідками операції «Вісла». Доклала зусиль до відновлення цвинтарю у с. Суха Воля.
Кульмінацією експедиції для мене було завершення першої – реставраційної частини: опівночі на цвинтарі засвітили свічки усі ті, хто робив добру справу. Це своєрідна подяка за працю, здавалося, що самі предки, душі померлих дякують, що про них пам’ятають. Не менш пізнавальною була мандрівка етнічними землями України. Дякую усім, хто вклав душу в ідею проведення та реалізацію цього табору-експедиції. Мене ця поїздка зарядила натхненням, додала досвіду та подарувала більше любові до рідного. Маю непереборне бажання пізнавати, досліджувати, відроджувати та творити українське.
