Вже близько тридцяти років працює на кафедрі аналітичної хімії ІХХТ доцент Марта Ларук. Окрім того, що є добрим педагогом і науковцем, третій рік активно співпрацює з громадською організацією «Хенд-мейд по-львівськи для армії руками волонтерів».
Як усе починалося
Коли розпочалася Революція Гідності Марта Миронівна разом із сином Юрком, аспірантом кафедри хімічної технології переробки пластмас, не змогли поїхати до Києва. Але осторонь подій не стояла: у Львові приносила людям канапки і чай, аби хоч якось їх підтримати. З початком війни на сході України випадково у Фейсбуці прочитала, що в Києві група ентузіастів плете для наших хлопців маскувальні сітки, і їм потрібне біле полотно. Тож перебрала свої «запаси», звернулася до знайомих, сусідів. Вдалося зібрати чималий мішечок, але оказії відправити його до Києва не було.
– У той час, коли я думала, як це зробити, львівська дизайнерка Світлана Божко (нині навколо неї об’єдналося багато творчих людей, які теж віддають нам частину коштів з проданих творчих доробків) вийшла на контакт з київською групою і запропонувала їм свою допомогу, – говорить Марта Миронівна. – Їй порадили робити це у Львові. І тут у пригоді знову став Фейсбук, а згодом серйозна піар-компанія місцевих і київських ЗМІ. Я розшукала ентузіастів у церкві Святого Климентія папи, що на вул. Чупринки, 70 (до речі, отець Юрій нас і досі дуже підтримує). Відтоді й почалася моя щоденна «війна». Нині навіть уявити не можу, як це мені жилося раніше без наших неспокійних і важких позаробочих буднів: без плетіння маскувальних сіток, «кікімор», збирання трав, випікання різної смакоти. Іноді до цієї роботи долучаю своїх студентів, але великого ентузіазму в них, на жаль, не бачу.
Достукатися до сердець львів’ян і гостей міста
Жінки самотужки освоювали ази плетіння маскувальних сіток, шукали полотно, вчилися фарбувати його у зелений колір. А ще всіма правдами і неправдами діставали дефіцитну сітку.
– Нам тоді було дуже сутужно, бо ніхто ж не знав, як ті смужки прив’язувати, – пригадує Марта Миронівна. – Людей до нас приходило дуже багато (бувало й до сотні осіб), ми вчилися самі і вчили інших. Складно було з фарбуванням полотна. Залежно від потреб, плани часто змінювалися. Спочатку збирали для наших захисників теплі речі, шили устілки. Нині шиємо «кікімори», балаклави, рукавички, шкарпетки, маскхалати, дощовики, готуємо (спочатку кожен вдома, а тепер уже у професійних сушках у кулінарному цеху, приміщення для якого допоміг винайняти Святослав Вакарчук) сухі трав’яні чаї, «сухі страви» – борщі, супи, борщі із кваску, сухарики до них, ліниві голубці, різні каші, солодку випічку з власних продуктів (плануємо, як війна закінчиться, організувати такий цех на цілком професійній основі) тощо. На початках самі відвозили все на схід, тепер кооперуємося з київською групою. Нині, мабуть, люди вже втомилися від цієї роботи й допомагають нам рідше, тому шукаємо різні шляхи і способи як найшвидше достукатися до сердець наших львів’ян і гостей міста. Зокрема, нашими стравами і випічкою можна щонеділі поласувати на площі коло пам’ятника королю Данилові і гарнізонного храму Петра і Павла. Ці волонтерські збірки (їх було вже більше сотні) використовуємо для підтримки бійців і для забезпечення безперебійної роботи кулінарного цеху. Трудимося, не покладаючи рук, разом із нашими благодійниками. Про волонтерські будні розповідаю і на своїй сторінці у Фейсбуці.
На початках діяльність цих енергійних і невтомних жінок, комусь подобалася, а в когось викликала агресію, тож група львівських волонтерів вирішила об’єднатися в громадську організацію і вже на законній основі допомагати бійцям у війні з російським агресором. Через Фейсбук, в якому щотижня звітують про зроблене та фінансовий стан, і далі запрошують небайдужих долучитися до цієї потрібної й благородної справи.
Їх називають бджілками
Багатьох волонтерів у групі знають дуже добре, інших – лише по-імені: вони не хочуть афішувати свої прізвища. Серед них, колишня мешканка Криму, син якої – морпіх, залишаєтья з товаришами в Україні і зараз воює на Донеччині під Широкіним. Для нього і для його товаришів вона вдома шиє маскхалати.
– Ми – як мурашник: начальників нема, але кожен знає, що має зробити. Допомагає й дуже висока самоорганізація, що дає чудові результати, – вважає Марта Ларук.
…У Фейсбуці на сторінці «хенд-мейдівців» прочитала слова волонтерки Вікторії: «Хтось вважає, що є два Львови, а може й більше. Але відомий ще один Львів, де існує взаємодопомога. Така проста і потрібна. Так просто підняти голову догори і побачити, що поверхом вище кишені відомого письменника (йдеться про вул. Сербську. – Авт.) не припиняється робота, де працюють різні люди, незалежно від фаху, віку і вподобань. Годину чи п’ять. Хто скільки може. Їх ще називають бджілками, а захисники на сході вже знають як смакує їжа з логотипом нашого львівського кулінарного цеху Хенд-мейду».
Самі захисники, коли приїжджають до Львова, так і говорять: «Дівчата, ми без вас нічого не варті». І це найкраще визнання невтомної діяльності львівських волонтерок, серед яких і наша Марта Ларук.