Серед найпоширеніших слів, які вживають у наш час політики (і не тільки вони), це, мабуть, «корупція» і «реформи». Реформувати у нас необхідно все – з ніг до голови. І, звичайно, освіту. Найуспішнішою і завершеною реформою в цій галузі можна вважати запровадження зовнішнього незалежного оцінювання. А ще – початок розширення автономії вищих навчальних закладів, що започатковано новим Законом про вищу освіту. Якщо йдеться і про середню, і про вищу школи, то кінцева мета усіх реформ – відчутне підвищення якості освіти.
Як уже повідомляли, Національний університет «Львівська політехніка» і Український католицький університет спільно провели тематичний семінар для національних експертів з реформування вищої освіти. Це зібрання проходило у рамках програми Еразмус+ за проектом «Підтримка та промоція реформ у вищій школі». На семінар прибули 75 національних експертів із 25 країн світу, зокрема з Білорусі, Молдови, колишніх середньоазіатських республік Радянського Союзу, представників Північної Африки та Близького Сходу. Навчання проводили авторитетні європейські експерти. Один з ініціаторів та організаторів семінару – проректор з науково-педагогічної роботи та міжнародних зв’язків Львівської політехніки, член національної команди України з реформування вищої освіти професор Юрій Рашкевич.
– Юрію Михайловичу, якою є «дорожня карта» реформування вищої освіти?
– Магістральний шлях зараз один – забезпечення належної якості вищої освіти, а інструмент для цього – активне і неухильне впровадження європейських стандартів та рекомендацій щодо цього. Перша версія цього документа була прийнята 2005 року, а остання – в травні 2015-го. Власне, обговорення запровадження та використання європейських стандартів і рекомендацій щодо якості освіти було визначальним на цьому семінарі. Сьогодні різні країни та університети у їх виконанні просунулися на різну відстань. Україна, на жаль, не є серед лідерів. У нас сучасна система забезпечення якості у європейському контексті тільки розпочинає формуватися.
– А як треба розуміти цей європейський контекст? Що рекомендують нам тамтешні експерти?
– Європейський контекст розрізняє зовнішнє забезпечення якості вищої освіти, внутрішнє, а також стандарти та рекомендації для агенцій забезпечення якості. Останнє було поза межами розгляду на семінарі. Внутрішнє забезпечення якості – це комплекс заходів усередині того чи іншого університету. Зовнішнє забезпечення – це всередині країни, але поза межами міністерства. Це є новим для України. Щодо внутрішнього забезпечення якості освіти, то і в цій ділянці Україна також не є серед лідерів.
Як у нас раніше визначалася якість вищої освіти у вищих навчальних закладах? Міністерство діяло через механізм акредитації і ліцензування, який здійснювали експертні комісії, куди входили представники відомства та інших ВНЗ. Це фактично означало, що зовнішньої системи не існувало, оскільки те, що реалізовується всередині міністерства – це внутрішнє забезпечення якості. Тепер же відповідно до Закону про вищу освіти Кабінет Міністрів України створив Національну агенцію з якості вищої освіти, цілком незалежну від міністерства. Ця інституція дуже тяжко народжується. Нарешті обрали керівництво, і є надія, що вона невдовзі запрацює. Саме на цю Національну агенцію покладено завдання з акредитації освітніх програм, спеціалізованих вчених рад ВНЗ, акредитації інших незалежних агенцій.
У різних країнах є різна кількість таких державних агенцій. У Польщі, до прикладу, одна, а в Іспанії їх декілька. Окрім того можуть бути і недержавні агенції. Скажімо, у Німеччині агенцію із забезпечення якості освіти створили і фінансують самі університети. У нас би таку новацію навряд чи підтримали. Мовляв, якщо університети утримуватимуть агенцію, то вона танцюватиме під їхню дудку. Чим менш розвинена країна, тим більше виникає подібних застережень.
До речі, питання функціонування подібних агенцій жваво обговорювали на нашому семінарі, під час якого представники тих країн, де такі агенції вже давно діють, ділилися накопиченим досвідом. Для прикладу, грузинські експерти відверто говорили про «плюси» і «мінуси» цієї інституції.
– А які ВНЗ України просунулися далі від інших у внутрішньому забезпеченні якості освіти?
– Першим розробив внутрішнє положення про забезпечення якості і почав його реалізовувати Київський національний університет імені Тараса Шевченка. У Львівській політехніці ця робота на стадії виконання. Створено комісію на чолі з професором Орестом Лозинським, яка, власне, має запропонувати концепцію такої внутрішньої системи забезпечення якості освіти. Сподіваюся, що цього навчального року вона буде прийнята Вченою радою Університету.
Необхідно відзначити, що елементи внутрішнього забезпечення якості освіти давно використовують у всіх вітчизняних ВНЗ. Це, зокрема, ректорські контрольні, самоаналіз. Але з окремих елементів треба витворити цілісну систему, яка структурно і за змістом відповідала б європейським стандартам і рекомендаціям. Чому це так важливо? Якщо Львівська політехніка хоче вийти за межі України, поліпшити свій маркетинг, то вона буде змушена акредитувати свої навчальні програми у серйозних європейських агенціях. У такому разі перед нашими випускниками будуть відкриті місця праці по всій Європі. Це особливо важливо з точки зору привабливості нашого університету для іноземних студентів.
– Ви говорили про інструменти забезпечення європейської якості освіти. Але, у моєму розумінні, головним критерієм в оцінці якості освіти має бути попит на того чи іншого випускника на ринку праці...
– Ви це правильно розумієте. А у деяких наших нормативних документах стверджується, що якість освіти – це відповідність стандартам. Але ж сам стандарт може бути невдалим, морально застарілим. Яка ж тоді, незважаючи на відповідність стандарту, якість освіти? Зараз європейський тренд визначає, що при формуванні вищої освіти працевлаштування має бути одним з пріоритетних індикаторів.
– Якось в одній з наших попередніх бесід Ви сказали, що у нас багато уваги приділяють формальним справам і значно менше – змісту освіти. Ви очолювали кафедру, зараз є професором цієї кафедри. Чи Вас особисто влаштовує зміст того, що Ви вкладаєте у голови студентів? І чи немає при цьому надлишкових, не конче потрібних у практичній роботі знань?
– Якщо я говорив про те, що мене не влаштовує зміст освіти, то, напевно, більше в історично-порівняльному контексті. У старому законодавстві існували так звані освітньо-кваліфікаційні характеристики і освітньо-професійні програми (то були складові стандарту), які нав’язували університетам левову пайку змісту освіти. Через це вони були позбавлені змоги реагувати на виклики часу, оперативно вносити необхідні зміни тощо. Зараз вже немає на кого скаржитися. Відповідно до нового законодавства, зміст освіти визначає сам університет. Навчальний план чи навчальна програма затверджується вченою радою.
Тепер щодо другої частини запитання, яка стосується мене особисто, нашої кафедри. Є два підходи до творення змісту освіти. Традиційний підхід – від викладача, від його наукових інтересів, від традицій підготовки фахівців на кафедрі. Але сучасний підхід дещо інший: він більше опирається на запити самого студента, а особливо – ринок праці. І ось тут мені значно важче однозначно сказати «так» стосовно нашої кафедри. Скажімо, у нас є освітня програма з видавничої справи і поліграфії. Ми враховуємо зауваження, пропозиції поліграфістів, керівників та працівників видавництв. У нас на кафедрі викладає директор видавництва Львівської політехніки Іван Паров’як, який має змогу донести до студентів актуальні вимоги виробничого процесу, ті, як правило, проходять практику на реальному виробництві. Головами екзаменаційних комісій (колишніх ДЕКів) ми завжди запрошуємо фахівців з крупних поліграфічних фірм. Це дозволяє з боку подивитися як на випускника, так і на зміст та організацію процесу в цілому.
Хоч тут я не можу сказати, що ми використовуємо усі можливості та інструменти, щоб наша освітня програма якнайповніше відповідала актуальним запитам ринку праці, особливо щодо врахування думки самих студентів. А це – роль студентства – особливо підкреслювали учасники семінару.
Тут є ще одна проблема. Ви знаєте, яким є стан нашої економіки, стан наших підприємств. Тому у нас це складніше зробити, бо професійні асоціації є не такими згуртованими, розробка професійних стандартів для вищої освіти тільки розпочинається. Фактично сьогодні ми перебуваємо на перехідному етапі: від дня вчорашнього – до сьогодення і майбутнього.
