Львівська політехніка вважається найдавнішим технічним університетом України і входить до десятки найстаріших технічних університетів Європи. Як поєднуються найкращі традиції з новими, які виклики і проблеми постають перед нами сьогодні? Про це і трохи більше – напередодні 200-літнього ювілею розмовляємо з ректором професором Юрієм Бобалом.
– Яка, на Вашу думку, найкраща традиція збереглася й утвердилася за 200 літ?
– В університеті завжди панувала гарна традиція – готувати добрих фахівців і плекати технічну еліту. Саме тому Львівська політехніка відома в багатьох країнах, а наші випускники працюють у різних куточках світу, реалізовуючи себе в найрізноманітніших сферах. Так, наприклад, випускник 1989 року інженерно-будівельного факультету працює в США: він має власну фірму з будівництва дирижаблів і посідає чільне місце у цій сфері. І він не забуває, що навчався у Львівській політехніці.
– З нагоди ювілею талановиті студенти отримають стипендію Львівської міської ради, а в університеті засновано медаль «За визначні заслуги перед Львівською політехнікою». Кого нею відзначатимуть? Які ще чинники можуть стимулювати працівників і студентів?
– «Положення про матеріальне стимулювання науково-педагогічних, педагогічних, наукових та інженерно-технічних працівників і докторантів Львівської політехніки» передбачає, що за кожний вид роботи, який виконує викладач чи будь-який інший працівник університету, він отримає відповідне матеріальне заохочення (у формі премії, надбавки, доплати). Щодо медалі «За визначні заслуги перед Львівською політехнікою» – у нас багато достойних такої відзнаки. Та коли вирішували, кого нагородити медаллю №1, кандидатура професора Євгена Пістуна ні в кого не викликала жодних сумнівів чи запитань. Ми знаємо про великий науковий внесок Євгена Павловича (особливо в галузь газової промисловості), про те, що це прекрасна, принципова людина, «мотор змін».
Щодо студентів, щороку вони отримують премії Президента України, ВРУ, Кабміну, до 20-ти від Львівської обласної держадміністрації і обласної ради. Наші навчально-наукові інститути мають іменні премії визначних науковців. Є й інші мотиватори, як-ось стажування чи навчання за кордоном і отримання подвійного диплома.
– За результатами цьогорічної вступної кампанії Політехніка – серед лідерів. У чому вбачаєте причини такого зацікавлення, довіри абітурієнтів до вишу, до того ж – з усієї України?
– Цьогоріч у нас, як ніколи, була дуже широка географія вступників. Також показовими є випадки, коли вступники обрали комерційну форму навчання у нашому університеті, а не державну в столичному, що було першим у їхньому рейтингу пріоритетних спеціальностей. Це заслуга тих, хто провадить профорієнтаційну роботу. Маємо спеціальний автомобіль, який їздить по школах; цим процесом керує Олександр Захар’яш, великий ентузіаст у цій справі. Інформує про Політехніку й телевізійна програма. Але, думаю, не це головне, а те, що абітурієнти знають, що тут вони отримають добру фахову підготовку.
– Чи відчутні результати освітніх реформ, зокрема імплементації норм Закону України «Про вищу освіту»?
– Це тривалий процес – довший, ніж хотілось би. Крім цього, раз-двічі на рік до закону вносяться зміни. Загалом це позитивний закон, який вирішує багато проблем вищої школи, але не основну – фінансування. Працівники Політехніки – чи професор, чи інженер, чи охоронець – знають, що впродовж багатьох років, принаймні за час моєї каденції, не було жодної затримки виплати зарплати. Але діяльність університету залежить не тільки від цього, а й від коштів, якими він володіє – щоб розвивати наукову, методичну й інші види робіт. На жаль, досі не вирішено питання про відокремлення комерційних коштів від бюджетних: усі кошти, які заробляє Політехніка, стають бюджетними і входять у консолідований бюджет вишу, то ж ми не можемо вільно розпоряджатися ними. Траплялося таке, що, маючи на рахунках десятки мільйонів гривень, ми повинні були купувати аркуш паперу через казначейство, чекаючи, коли на такі потреби з’являться гроші… Зараз легше, але все ж не можемо без проблем проводити ремонтні роботи, закуповувати обладнання для наукових досліджень. Тож чинне законодавство потрібно вдосконалювати і впроваджувати зміни в життя.
– Які пріоритети розвитку наукової діяльності Політехніки на найближчі роки?
– Минулоріч ми виконували близько 400 госпдоговорів і 60 бюджетних тем. У нас є навчально-наукові інститути, в яких особливо успішно провадиться наукова робота. Це передовсім ІТРЕ, ІХХТ. Із науково-дослідних – НДКІ ЕЛВІТ, де в основному займаються космічною тематикою. Значні наукові досягнення має професор Іван Прудиус. Також доктор технічних наук Інеса Большакова, яка займається радіаційностійкими матеріалами для сенсорної електроніки і наукова група якої долучилася до розробки сенсорів магнітного поля зокрема для колайдерів.
Якщо говорити про високі технології, твердотільну електроніку, то тут, щоби досягти добрих наукових результатів, підготувати статтю для поважного журналу з імпакт-фактором, потрібна відповідна апаратура. Її у нас немає. Тож наші вчені через колег, які працюють за кордоном, домовляються з тамтешніми науковими центрами, університетами (де є першокласне обладнання), їдуть туди у відрядження і проводять дослідження. Нині це, напевно, найпоширеніший варіант для тих, хто має ідеї та хоче провадити серйозні дослідження.
– Чи достатньо ефективна, на Вашу думку, робота відділу молодіжної політики в університеті?
– Я постійно моніторю ситуацію в студентському середовищі і задоволений їхньою роботою. Студенти подають цікаві пропозиції щодо вдосконалення навчального процесу, організаційної роботи. Та хотілося б більше спілкування: щоб студенти відверто говорили про недоліки в усіх сферах нашої роботи, щоб частіше приходили до мене, допомагали боротися з корупцією та іншими негативними явищами. Ми активно залучаємо Раду молодих вчених до різних форм співпраці. І я переконався, що в багатьох питаннях вони дуже сильні, мають широкий світогляд. Ми часто дискутуємо, я прислухаюся до їхніх думок. Хотів би, щоб так було і зі студентами.
Одним із найважливіших завдань, які бачу, – мотивація студентів до участі в різних заходах. Я розумію, що вони не мають часу, що їм хочеться розваг, але є заходи, які потрібні для їхнього становлення як громадян. Прикро, коли молодь посеред заходу встає і виходить. Це неповага до організаторів. Хоча дивлюся на це і з іншого боку: студентів треба так зацікавити, щоб вони хотіли слухати.
– Студенти кажуть, що їм не вистачає своєрідних майданчиків у навчальних корпусах та на вулиці біля них, де вони могли б на перервах чи у вільний час вчитися, читати, спілкуватися. Чи можливе створення таких місць?
– Ставлюся до різних студентських ініціатив позитивно, підтримую їхні ідеї. Так, можна організувати такий простір. У найбільш «населених» корпусах є Wi-Fi, треба лише поставити лавочки. Наступного року плануємо зробити ремонт переходів між корпусами. Вони будуть досить функціональні, з книгарнями. Підтримую й ідею щодо організації такого простору на вулиці.
– Та повернімося знову до традицій – перевірених часом і нових…
– Так, за 200 літ склалося чимало традицій, частина з них забулася, та ми стараємося відновлювати все найкраще. Пригадую, у 60 – 70-х роках у нас був потужний симфонічний оркестр, який гримів на всю Україну. Та поступово він розпався. Коли ми створювали Асоціацію випускників Львівської політехніки, працівник ІТРЕ – перша скрипка того оркестру – звернувся з проханням відновити його. Зараз у Львівській політехніці знову є свій великий симфонічний оркестр!
Ще один приклад відновлення традицій – зимовий благодійний бал. Про такі новорічні бали в Політехніці ми читали у спогадах і виникла думка відновити їх. Та з початком війни на сході України ми призупинили цю традицію, бо морально не можемо дозволити собі цього в час, коли гинуть люди.
Ще пригадую, коли я був першокурсником, то наш головний корпус був завішаний портретами спортсменів – професорів і студентів. Одна світлина особливо запам’яталася: студент-велосипедист, який брав участь в Олімпійських іграх у 1966 році. Приємно, що найкращі традиції зберігаються і розвиваються. Зараз, кожен першокурсник університету заповнює анкету, де вказує свої зацікавлення. Так залучаємо молодь до художньої самодіяльності (у Львівській політехніці дванадцять колективів і дев’ять із них народні), у спортивні команди – наші спортсмени часто перемагають у великих і малих спортивних змаганнях.
А щодо викликів і проблем , які стоять перед нашим університетом, то вони залежать не від часу, а від процесів, які відбуваються у державі. Зрештою, чимало з них характерні для будь-якого часу. Нещодавно читав книгу польського автора, видану в 1932 році, де йшлося про те, що університету не вистачає приміщень, добре підготовлених вступників, технічного обладнання. Я був здивований, – таке враження, що писали сьогодні. Про це чув і на святкуванні 200-ліття Віденської політехніки. Тобто є проблеми, які неможливо вирішити, бо з розвитком університету, країни, технічного прогресу підвищуються і вимоги.
– Які особливості студентської спільноти Львівської політехніки вирізняють наш університет з-поміж інших вишів України?
– Студенти Львівської політехніки обирають активну громадянську і життєву позицію. Саме наші студенти одними з перших були на Майдані під час Революції гідності.
Колектив Львівської політехніки великий. За 200 літ наш університет закінчило понад чверть мільйона осіб. І кожен випускник знаходить свою життєву стежину. Наприклад, професор Львівської політехніки І. Мосціцький тринадцять років був президентом Польщі, Сікорський, Бартель – прем’єрами в цій країні. Тобто, Львівська політехніка має давати таку освіту, щоб людина мала можливість розвиватися в будь-якому напрямі.
