На адресу Музею історії Львівської політехніки надійшов лист із далекого Челябінська. Його автор – випускник 1955-го року електротехнічного факультету Григорій Марчук – ділиться спогадами про свої студентські роки та участь у драмгуртку, який діяв у Львівській політехніці в 1952–55 рр. Сподіваємося, що він зацікавить наших читачів.
Тоді, згадує автор листа, у Політехніці були два хори, оперна студія, оркестр народних інструментів, танцювальний колектив, симфонічний оркестр і драматичний гурток, художнім керівником та режисером якого був заслужений артист УРСР Володимир Андрійович Данченко.
Побачивши оголошення про додатковий набір до драмгуртка, Григорій одразу зголосився і так вийшло, що вже з того першого вечора став не тільки актором-початківцем, але й незмінним старостою колективу на наступні кілька років (до весни 1955 р.). Там він зустрів свого земляка Серафима Павловича.
Володимиру Данченку вдалося вмовити керівництво інституту та його громадські організації об’єднати драмгурток, обидва хорові колективи (жіночий та чоловічий), танцювальну групу й оркестр народних інструментів в одній постановці і створити грандіозну виставу. Так, вперше у Львові саме студентський колектив політехніків поставив музичну виставу «Назар Стодоля» за п’єсою Т. Шевченка на музику композитора П. Ніщинського.
У листопаді 1952 р. розпочалася робота над виставою. Роль сотника Хоми Кичатого доручили Григорію Марчуку.
Для постановки цієї вистави за участі хору та хореографічного колективу потрібна була велика театральна сцена, але прем’єра відбулася на невеличкій сцені студентського клубу, параметри якої не давали можливості задіяти хор і танцювальну групу у повному складі, а це суттєво зменшувало враження від масштабності української вечірки. Та, незважаючи на це, прем’єра вдалася на славу і виставу повторювали ще багато разів при переповненій глядачами залі.
Афіші розвішували лише у фойє корпусів Політехніки, вхід був вільний, а основою глядацької аудиторії були ті ж студенти. І коли на одну із чергових вистав запросили директорів Оперного та Драматичного театрів, а також працівників Обласного управління культури, то всі вони були в захопленні від гри студентів і по завершенні вистави активно обговорювали її з учасниками драмгуртка за вечерею в їдальні гуртожитку. Того ж вечора директор театру імені М. Заньковецької запропонував поставити «Назара Стодолю» на їхній сцені. І одразу ж домовився з присутніми там працівниками Управління культури як зробити «аматорську» виставу платною. Після вирішення питання з фінвідділом студентську виставу запланували в театрі на квітень 1953-го року, і великі яскраві афіші з’явилися тоді на всіх тумбах театральних оголошень Львова. І що дивовижно – за тиждень до прем’єри квитків у касах театру вже не було, хоча їх продавали за найвищою на квитки того часу вартістю.
Прем’єра відбулася 4 квітня 1953 р. До початку дійства на кожному глядацькому місці в партері і на балконах були розкладені маленькі афіші, а після вистави кожен з акторів отримав на пам’ять від Данченка таку ж афішу з дарчим підписом. Виставу ставили ще кілька разів на сцені театру ім. М. Заньковецької і кожного разу успішно, з повним аншлагом.
«За нашу гру ніхто з нас не отримував ні копійки, – пише Григорій Марчук. – Проте найціннішою та найдорожчою винагородою були для нас бурхливі оплески та співпереживання глядачів. За бійкою на шаблях, від ударів яких на сцену сипалися іскри, глядачі спостерігали, затамувавши подих. Та коли двоє сватів від Чигиринського сотника підкрались до Назара ззаду, повисли на ньому з обох боків, обхопивши його шию руками, ноги йому підкосилися і він упав додолу – глядачі голосно охнули і знову запанувала тиша…
Для мене така реакція зали була настільки несподіваною, що я на кілька секунд заціпенів, розгубився і забув свої слова. А постановка ж була без суфлера. На щастя, оплески глядачів допомогли мені отямитися, я пригадав слова і вистава продовжилась. На другій після прем’єри виставі, вже знаючи, що в цей момент може прозвучати гучпаузи продовжив говорити свої слова, але зала просто вибухнула оплесками… І так повторювалось під час кожної вистави».
Успіх нашого виступу забезпечували не тільки чудова (хоч і аматорська) акторська гра, майстерність хореографічного та музичного супроводу, а й значною мірою якісні декорації, одяг та грим. Декорації для сцени студентського клубу розробили та виготовили в майстерні театру ім. М. Заньковецької. Одяг та реквізит (шаблі та домашній посуд того часу) брали на прокат там само. А гример цього драмтеатру за допомогою перук і гриму перетворював обличчя молодих студентів і студенток в образи головних героїв так майстерно, що друзі й знайомі їх іноді не впізнавали.
«Хлопці, які жили зі мною в одній кімнаті в гуртожитку і не раз були на виставі в студентському клубі, – згадує автор, – не вірили, що це я виконую роль Хоми Кичатого, доки я не приніс їм афішу. Навіть по голосу вони не змогли б мене впізнати, адже в ролі сотника я говорив незвичним для мене вольовим тоном».
Наступною роботою для студентів драмгуртка стала постановка невеликої п’єси на одну дію «Весільна подорож». Її терміново підготували до дня виборів до Верховної Ради УРСР, що мали відбутись у березні 1954 р. Ця п’єса не потребувала декорацій, отже, якнайкраще підходила для постановки у невеликих приміщеннях виборчих дільниць, що не мали сцени. А необхідні столи і стільці завжди знаходились. У ті далекі післявоєнні часи інститут ще не мав власного робочого транспорту, тож акторам-аматорам довелось того дня в костюмах і гримі їздити з однієї дільниці на іншу громадським транспортом. Того дня студенти відіграли виставу більше десяти разів. А вперше цю п’єсу поставили ще до виборів у Львівському міському госпіталі для інвалідів та учасників війни.
Водночас проводились репетиції іншої вистави – «Весна в Москві». То була п’єса про студентів, написана у віршованій формі. Ролі у віршах легко і швидко запам’ятовувались, тому вже наприкінці травня 1954-го відбулась її прем’єра.
Після літньої технологічної практики, військового табору для майбутніх офіцерів запасу і вересневих канікул, навчання на п’ятому курсі почалось у жовтні. Протягом трьох місяців драмгурток зміг підготувати ще одну виставу за п’єсою Ярослава Галана «Вантаж». Щоправда, у зв’язку із переддипломною практикою, прем’єра вистави відбулася аж 3-го квітня 1955 р. А вже в травні її було записано на Львівській радіостанції для передачі українській діаспорі в Канаді. «І це була остання робота нашого драмгуртка, – пише Марчук, – адже більшість його учасників того року завершили своє навчання в Політехніці».