Троє політехніків цьогоріч здобули ґрант на підтримку досліджень молодих учених. Його фінансує МОН України.
Під орудою асистента кафедри систем автоматизованого проектування ІКНІ Назарія Андрущака молоді колеґи вперше мають можливість і кошти для самостійного здійснення наукових досліджень і розробок.
– Мене завжди тягнуло до нових знань і ніщо не здавалося неможливим, – пригадує Назарій. – Коли вступив до аспірантури, рівночасно подав аплікаційну форму на дев’ятимісячне навчання в університеті США за програмою академічних обмінів ім. Фулбрайта. Мені ж запропонували вдосконалити аплікаційну форму, після чого запросили на програму докторантури. Провчившись в аспірантурі Політехніки лише рік й отримавши стипендію, узяв «академку» й поїхав до Штатів. Там закінчив магістратуру, а повернувшись –аспірантуру на кафедрі фотоніки. Нині маю улюблену справу: навчаю студентів, займаюся наукою і написанням проектів.
– Молодь не дуже поспішає в науку. Що в ній приваблює Вас?
– Мабуть, пізнання незвіданого, бажання відкривати для себе нові горизонти в науці, робити те, що ще ніхто не робив, отримувати від наукових сюрпризів задоволення й розуміти: ти теж щось можеш у цьому житті. А «смак» до науки прийшов іще на третьому курсі. Якось довідався про конкурс стипендіальної програми «Завтра.UA» Фонду Віктора Пінчука. Дуже захотілося отримати цю стипендію, та наукових здобутків у мене не було. То ж звернувся до нашої лабораторії й попросив, щоб мене залучили до наукової роботи. Там саме простоювала несправна установка для дослідження параметрів кристалічних матеріалів у міліметровому діапазоні. Мені й доручили довести її до ладу. Цілий рік разом зі своїм керівником ми над нею «чаклували»: виготовляли деталі, створювали програмовий продукт. У результаті, написали спільну статтю. Праця не минула даремно: два роки поспіль я був стипендіатом програми Віктора Пінчука. А ще мені дуже допомагає приклад мого тата-політехніка. Увесь час, скільки себе пам’ятаю, тато постійно був у наукових пошуках.
– Над чим працюєте тепер?
– Я – керівник ґранту молодих науковців. Ми моделюємо і створюємо нанокомпозити нового класу, досліджуємо їх у широкому діапазоні довжин хвиль. Крім того, спільно з кафедральними науковцями співпрацюємо з лабораторіями міста й закордону, адже займаємося розпізнаванням образів. Тепер розробляємо пристрій 3D-сканування, активно залучаємо до цієї роботи студентів різних курсів (я викладаю на першому й п’ятому курсах). Як показує практика, п’ятикурсники рідко долучаються до наших проектів, бо вже мають роботу чи в активному її пошуку. А першокурсники ще не мають відповідного досвіду, хоча й там трапляються талановиті діти. Так, позаторік із кількох першокурсників (нині вони вчаться на другому курсі) створив невеличку команду й долучив до наукової роботи. Незважаючи на те, що вже один із учасників навчається в Австрії, інший працює в одній із комп’ютерних фірм, ми й далі з ними та новими студентами працюємо над проектами. Нещодавно опублікували статтю з останніми дослідженнями.
– Як почуваєте себе на «студентському» полі?
– Узагалі, добре. Проте першокурсники, на жаль, не завжди розуміють, де вони навчаються. Доводиться пояснювати, що вища школа – це перехід на новий рівень, де треба покладатися лише на себе і свої знання. Намагаюся бути з ними тактовним, шукаю індивідуальні підходи до кожного. Працювати з ними мені цікаво, бо трапляються студенти, які мають добрий рівень підготовки й навіть можуть дати «фору» випускникам коледжів. З ними легко і приємно.
– Тепер, коли відкрили кордони, чи не будемо ми втрачати своїх студентів?
– Поїхати за кордон і заробляти великі гроші – це класно. Я, до прикладу, працюю на кафедрі, випускники якої отримують достойну платню. Як на мене, дві тисячі доларів можна заробити й удома. Я тривалий час жив у Штатах, мені там пропонували роботу, але я обрав Батьківщину. І не помилився: тут маю улюблену справу, до душі припала й викладацька робота, хоча кожна лекція потребує двох-трьох днів підготовки: потрібно щось удосконалювати, додавати нові відео, інформацію, бо час невпинно біжить уперед. Воднораз, щороку відчуваєш себе впевненіше, бо збільшуєш багаж знань навіть у тій ніші, де себе зовсім не бачив, можеш теоретичні навички використовувати на практиці. А щодо закордону… Хто захоче виїхати, той обов’язково це зробить незалежно від безвізу. Річ лиш у тім, що держава має подбати, аби її діти, збагачені знаннями, досвідом, а, може, і коштами, повернулися згодом додому.
– Які плани на майбутнє?
– У віддалених планах – захистити докторську дисертацію. У ближчих – отримати звання доцента, розробити курс навчальної дисципліни до нової спеціальності «Інформаційні системи та технології» на кафедрі САПР, а ще – написати підручник. Потім життя підкаже, як діяти далі.
