Ви переглядаєте архівну версію офіційного сайту НУЛП (2005-2020р.р.). Актуальна версія: https://lpnu.ua

Другокурсник ІКНІ Львівської політехніки Роман Штикало: втриматися в каное й підкорити «Дракона»

27 грудня 2017, 08:54
Наталя Яценко, тижневик «Аудиторія»

Другокурсник ІКНІ Роман Штикало вісім років тому, коли йому було десять, уперше приїхав на озеро Наварія. Тоді і розпочав веслувати на каное. Утім перейнятий цим видом спорту й досі, та реальні досягнення має у веслуванні на човнах класу «Дракон».

– Коли спорт увійшов у Ваше життя і набув для Вас професійності?

– Мій тато веслував, але на байдарці. Дід – бігав – виграв чемпіонат України з бігу серед юніорів і був четвертим серед молоді на чемпіонаті Радянського Союзу. А у мене все почалося з того, що до школи приходили тренери зі спортивних баз, провадили заняття, які нічим не відрізнялися від звичайної фізичної підготовки – ми бігали, грали у футбол і баскетбол. Минула зима і нам сказали, що мусимо їхати на озеро. Для мене це стало сюрпризом.

– Які ж були перші враження від водної практики?

– Усе тримається на вмінні балансувати. Тому спочатку було досить важко, бо один неправильний рух – і ти у воді. Знадобився рік, щоб зміг впевнено стояти на одному коліні й зберігати рівновагу. Останні три роки вже зовсім не падаю. Мотивація – у Наварії не надто чисте озеро (сміється).

– Щоб не падати, потрібно багато разів вийти на воду чи здобути якісь фізичні якості?

– Треба тренувати м’язи кора, тобто ядра тіла. Спершу після тренувань – прості й косі скручування, вони дуже боліли, та згодом усе внормувалося.

– З чого зазвичай складається Ваш тренувальний процес?

– Заняття на озері розпочинаються з розминки, під час якої бігаємо крос. Кілометраж залежить від погоди: якщо мокро, то біжимо по асфальту мінімум три кілометри, а якщо сухо, то біжимо по лісі від чотирьох до семи. Після великої бігової дистанції на воду вже не виходимо, а йдемо лише до залу. Там кидаємо один одному м’ячі з піском – так тренуємо витривалість, бо дві хвилини вправлятися з м’ячами, які важать чотири кілограми, непросто. Тренування для новачків і тих, хто займається давніше, відрізняється інтенсивністю й обсягом навантажень. Тренуюся на базі «Трудові резерви», раніше – на базі «Веслярик». Але на обох базах відчутний брак обладнання у залах. Зрештою, загальні тренування можна провадити будь-де, а ось невелика кількість весел і човнів – це гірше.

– І як тоді у тих складних умовах українцям вдається посідати високі сходинки спортивних п’єдесталів на міжнародній арені?

– Мені здається, що такі умови загартовують. Доводиться витискати зі себе максимум, навіть якщо в тебе менші можливості, ніж у колег за кордоном. Загалом, у росіян і білорусів ситуація не ліпша. Веслування на каное – європейський спорт, не з Європи є тільки один відомий спортсмен, бразилець Ісак’яс Кейрос дос Сантос. Найвідомішими каноїстами тепер є німець Себастьян Брендель і чех Мартін Фукса, який складає йому конкуренцію. Українці почуваються теж впевнено – підняли свій рівень і борються за перші місця на чемпіонатах світу.

– Ви ж перемогли не у веслуванні на каное, а у веслуванні на човні класу «Дракон»…

– Так, наприкінці липня у Франції відбувався чемпіонат світу серед юніорів та молоді до 24 років із веслування у човні класу «Дракон», в якому я брав участь. Ми двічі виграли два кілометри в юніорах, в опені й міксі. Цікаво, що на фініші «тамада» змагань сказав, що це була хороша гонка, але, напевно, не для України. Налаштувалися щонайбільше на п’яте-шосте місце. Спершу нас оголосили третіми, а згодом – другими, переглянули результати і побачили помилку суддів – оголосили першими. Оскільки ми змогли виграти в міксі, то були впевнені у перемозі в опені. Бо в опені в човен сідають найсильніші, а в міксі має бути вісім дівчат (наступного сезону десять – тобто половина команди). Так і сталося – в опені ми перемогли. У змаганнях для молоді до 24 років ми не змогли конкурувати з Тайландом і потрапили лише до десятки найкращих, посівши третє місце. Наступного дня змагалися на дистанції 200 м. Цю дистанцію чомусь у нас в Україні не люблять, тож ми були двічі треті (як молодь) і один раз другі (як юніори). У загальнокомандному заліку – другі.

– А як Вам вдалося перелаштувати себе з веслування одиночного на командне?

– Спочатку було незвично й не давала спокою думка, що не можна розслабитися, бо підведеш команду. Згодом адаптувався. Як і до того, що інтенсивність роботи більша, а сили треба докладати менше. Тому мені було важко, бо я звик, що в каное все навпаки.

На початку вересня я ще брав участь у Клубному чемпіонаті світу на драгонботах у Венеції. Виступала львівська команда (в ній я був наймолодший), ми взяли національний кубок. Два роки тому (чемпіонат провадять що два роки) українська команда теж виграла кубок. Півтора місяці тому був чемпіонат світу з веслування на «Драконах» у Китаї. Передбачалося, оскільки це національний спорт китайців, що вони виграють усі медалі. Тож ми були там двічі четверті, раз – восьмі, шістнадцяті… Планую наступного року потрапити на Клубний чемпіонат світу, подібний до венеціанського, але іншої федерації.