Це звання директорові Інституту прикладної математики та фундаментальних наук Петру Івановичу Каленюку присвоєно нещодавно на засіданні Вченої ради Університету, перед його 70- річчям. Якщо математику називають королевою наук, то професор Петро Каленюк є особою наближеною до цієї королеви...
Одним епітетом охарактеризувати людину важко. Легше, звичайно, трьома словами. Саме так я просив сказати про Петра Івановича десятьох осіб, які його близько знають. Найчастіше прозвучали три епітети – порядний, інтелігентний, мудрий. Говорили про високий рівень освіченості. Як не як, він – випускник Московського державного університету імені Ломоносова. У ті, вже давні часи цей престижний ВНЗ збирав «вершки» з усього Радянського Союзу. Але освіченість не завжди йде поруч з інтелігентністю і порядністю. Можна закінчити кілька Оксфордів чи Кембриджів і бути далеким від справжньої інтелігентності та порядності.
Провів я опитування і серед працівників деканату та кафедри вищої математики, яку раніше очолював Петро Каленюк, а нині є її професором. З моїх спостережень, Петро Іванович говорить завжди спокійно, на низьких тонах. А чи трапляється таке, що підвищує голос на підлеглих, якщо ті того заслуговують? Усі відповіли одне і теж: «Ніколи». Коли я сказав про це Петру Івановичу, він з посмішкою прокоментував: «Деякі викладачі часом дозволяють собі кричати на студентів, на свої колег чи підлеглих, пояснюючи це своєю надто великою емоційністю. А я їм раджу, якщо ви такі емоційні, то поспілкуйтесь на таких тонах зі мною, проректорами чи ректором...».
У нас багато говорять про велике провалля між рівнем знань у сільській і міській школах. Це було завжди. Але є і чимало винятків. Доктор фізико-математичних наук Петро Каленюк – випускник сільської школи. Тоді це була одинадцятирічка у селі Шмирки Волочиського району на Хмельниччині. Закінчив школу із золотою медаллю.
– Петре Івановичу, попри те, що Ваші батьки були простими колгоспниками, Вам, безперечно, передався вдалий набір копій генів саме для успішного вивчення точних наук. А яка роль у формуванні Вас як майбутнього відомого математика належала шкільному викладачеві математики?
– Скажу про останнього викладача математики у старшій школі Любов Гнатівну Крамар. Вона усіляко сприяла тому, щоб математика стала моїм захопленням на все життя. Від неї довідався, що є такий фаховий журнал для вчителів «Математика в школе». В цьому виданні я вперше побачив зміст вступних іспитів із математики у Московському державному університеті. Десь у 9–10 класі у нас був окремий предмет тригонометрія. Я той підручник прочитав і засвоїв за 10 днів. Щоб чимось мене зайняти, вчителька давала мені розв’язувати багато різних задач і часом довіряла самому провести урок з учнями. У 11-му класі я був такий наглий, що вважав: немає такої задачі, яку б я не міг розв’язати. Тоді ж прочитав товстенну книгу академіка Я.Б. Зельдовича «Вища математика для початківців».
– Чи мріяли вступити саме у московський університет?
– Ні. Просто довідався з газети «Комсомольская правда», що у цьому університеті вступні іспити розпочинаються на початку липня, а не на початку серпня, як в усіх інших вузах. Значить буде час спробувати вступити ще кудись, якщо не вийде на мехмат у Москві?
– Ви може згадати когось з корифеїв математики, які викладали у той час в університеті?
– Там було чимало корифеїв – Колмогоров, Алєксандров, Єфімов, Гнєденко, Манін, Арнольд... Згадаю лише колишнього киянина, талановитого вченого і педагога Георгія Євгеновича Шилова. Його фактично вижили заздрісники з Київського університету. Подібні випадки були непоодинокими. Георгій Євгенович читав нам курс математичного аналізу, куди входив і функціональний аналіз. Усі свої блискучі лекції він видавав окремими книжками. Математика – три томи, лінійна алгебра – один том. Коли мене щось запитували незрозуміле з цих предметів, я відсилав до книг Шилова. Керівником моїх курсових і дипломної роботи, тож першим науковим вчителем, був Анатолій Гордійович Костюченко, учень Шилова, випускник Київського університету.
– Ви, очевидно мешкали у гуртожитку. Хто були Вашими сусідами по кімнаті?
– Був один випускник фізико-математичної школи при МДУ, один киргиз і один монгол. До речі, усі союзні республіки мали свої квоти на вступ до цього університету. Іспити вона складали у себе. Мої друзі – і киргиз, і монгол – не витримали високих вимог до навчання, до того ж в обох додалися проблеми зі здоров’ям, як наслідок – вони університет не закінчили.
– Чи була якась напруга між студентами на міжнаціональному ґрунті?
– Я такого не спостерігав. Жили ми дружно, допомагали один одному. Були студенти з України. Вони мали своє земляцтво, спілкувалися між собою українською мовою. Не було ані хохлів, ані кацапів...
– Чи був розподіл випускників на роботу після завершення навчання?
– Не був для тих, кого рекомендували до вступу в аспірантуру, якщо говорити саме про цей московський університет. «Вербувальники» вечорами приходили у гуртожитки, де жили п’ятикурсники, і пропонували різні місця праці. Але запитували у студентів, чи мають рекомендацію до вступу в аспірантуру. Якщо випускник мав таку рекомендацію, йому казали «до побачення!».
– А у Вас була рекомендація на вступ до аспірантури?
– Була. Саме до професора Костюченка. Більше того, мені не хотіли віддати документи, щоб я не міг вступити до аспірантури в іншому місті. Кілька днів поспіль мені казали з лагідною посмішкою: «Петя, приходите завтра (у цьому університеті студентів часто називали по імені)». Я не міг продовжувати навчання у Москві, бо на п’ятому курсі одружився на львів’янці. У Львові вже після призначеного терміну вступу до аспірантури мене благословив до подальшого шляху в науку академік Ярослав Підстригач, який пізніше заснував і очолив Інститут прикладних проблем механіки і математики АН УРСР (тепер його імені!).
Починав я навчання в аспірантурі Фізико-механічного інституту АН УРСР. Моїм науковим керівником був видатний математик Віталій Якович Скоробагатько. Він був людиною безмежно відданою математичній науці. З його ініціативи тільки у Будинку вчених два рази на тиждень відбувалися наукові семінари. За словами Віталія Яковича, скасувати семінар можна буде лише за якихось надзвичайних ситуацій. Скажімо, почалася, не дай Боже, війна, і Будинок вчених розбомбили.. Працював я у різних наукових установах, а з 1993 року очолив кафедру обчислювальної математики і програмування, з квітня 2008 року до серпня 2015 року – кафедру вищої математики.
– Ні для кого не секрет, що до ВНЗ приходять випускники шкіл з дуже слабкими знаннями математики, попри те, що складають ЗНО, окрім студентів коледжів. Це проблема не лише нашої школи. Ще президент США Клінтон ініціював прийняття державної програми підвищення рівня викладання математики у школах...
– Я вам скажу більше. Ця проблема хвилювала американців ще тоді, коли Радянський Союз 4 жовтня 1957 року запустив у космос штучний супутник Землі, випередивши США. Державні інституції Америки пояснили це відставанням від Радянського Союзу у рівні математичної освіти і науки, зокрема, у математичному моделюванні. У мене досі зберігається переклад статті з престижного журналу Американського Математичного Товариства за 1966 рік з цієї проблематики.
– Можливо, мало хто знає, що Ви займалися... репетиторством, і серед Ваших учнів був майбутній проректор доцент Роман Корж. Він думав вступати в інший ВНЗ, але Вам вдалося так захопити його математикою, що і мама Романа Орестовича була подивована цим захопленням.
– Це був не єдиний мій учень. Віталій Якович Скоробагатько якось сказав своїм колегам: «Підшукайте Петрові кількох учнів, він молодий аспірант, йому треба сім’ю годувати...». До репетиторства я ставився дуже відповідально. Коли ще вчився у Москві, деякі студенти підробляли репетиторством. А мені на це було шкода часу. Думаю, краще якусь нову книгу зі свого фаху прочитаю, аби знати більше, аніж знають інші.
– Пригадую, що кілька років тому у нашому університеті тривала дискусія з приводу того, хто має читати курс вищої математики для студентів різних напрямів навчання – будівельників, радіотехніків, енергетиків, механіків. Лунали пропозиції, щоб читали такі курси люди, які добре знають математику і специфіку тієї чи іншої спеціальності.
– Математика є цілісною наукою і не існує окремо будівельної чи радіотехнічної математики. Інша річ, що керівники кафедр мали би нам підказати, на що робити особливі акценти. Колись у Франковому університеті працював першим проректором Омелян Бобик. Потім завідував кафедрою математики і комп’ютерних технологій у Львівському інституті банківської справи. Він мені розповідав, що і там йому скаржилися, що у них читають якусь не таку математику. Він попросив своїх колег, щоб ті написали, що і як їм слід викладати. Минуло чимало часу, ніхто нічого не подав. Зрештою, Омеляну Івановичу сказали: «Відчепіться від нас, ви все добре читаєте, нас усе влаштовує!».
– З приємністю дізнався, що Ваш добрий приятель професор Орест Лозинський, який з групою співавторів видав дуже потрібний студентам навчальний посібник, у передньому слові подякував Вам за наукові консультації.
– Я завжди готовий допомогти будь-яким науковцям, яким потрібна математична консультація чи порада.
– Здавалось би, у математиці відкрито вже усі закони, теореми. Зайшов на сайт Вашої кафедри і побачив, яке розмаїття тем розробляють науковці. А де основна ніша Вашої кафедри, що є найголовнішим у фундаментальних і прикладних наукових працях?
– Це, насамперед, аналітичні та числові методи дослідження фізико-механічних полів, процесів, кооперативних та структурних явищ у твердих тілах і рідинах. Це також дослідження крайових задач математичної фізики, теорії функцій та функціонального аналізу. Вивчаємо сучасні проблеми та теоретичні моделі в лінійних та диференціальних алгебрах. У нас доволі потужна алгебраїчна школа. Успішно розвиваються наукові напрями з математичного аналізу. На кафедрі вищої математики нині творчо працюють 10 професорів і 35 доцентів.
– Особисте запитання: Ваша дружина теж математик?
– Ні , вона за освітою енергетик, працювала енергетиком-економістом.
– Кандидат чи доктор наук?
– Працювала звичайним інженером. Ми вирішили, що в родині вистачить одного науковця. А от старша онука (у мене їх четверо) закінчила у Дубліні Трініті-коледж і вступила на магістерку в Кембриджський університет. Вивчає комп’ютерну біологію, що дає їй змогу поєднати свою шкільну мрію про медицину з математикою.
– Більшість наших викладачів стверджують, що найкраще відпочивають «на фазенді», на городі...
– Маю трохи більше чотирьох сотиків землі, де розміщена примітивна будівельна будка. Але свій город я здав в оренду дружині...
