Яким парадоксальним не здавалось би поєднання цих двох цілком різних установ, все ж їхня історія тісно перепліталася упродовж довгих десятиліть.
Перша міська електростанція у Львові на вул. Сахарова була збудована у 1894 році. До 1900 року до неї була приєднана лише тягова електромережа трамваю. Нові акценти в розвитку енергетики у Львові появилися одночасно з потребою електрифікації міського театру.
Його будівництво збурило громадськість і викликало велике зацікавлення. Ще перед відкриттям театру тогочасні львівські газети завзято його критикували: «Купол виглядає як невмитий мідний горщик перевернутий догори дном, фігура зверху фасаду так якби мала стрибати через пальмову галузку, немов через скакалку і взагалі, щоб врятувати загальний вигляд театру, треба б понизити все місто на 2 метри».
Злосливі вислови адресували навіть і на адресу нового тоді електричного освітлення: «Між вікнами повісили електричні люстри, які до жодного стилю не пасують, такі самі і в буфеті, тільки ще гірші. Десять муз, що весело гасають навкруг велетенського свічника, підвішеного на стелі посеред глядацької зали, якби хотіли сказати: для Львова і нас вистачить».
З цих коротких газетних уколів можна лише собі уявити, під яким пресом працювали архітектор та будівельники театру.
Конкурс на будівельні роботи театру виграла фірма «Іван Левинський і С-ка», відома теж зі спорудження у Львові будинків з українськими мотивами (будівля поліклініки на вул. Руській та інших). Левинський навіть звернувся за дозволом на підключення механізмів на будмайданчику театру до тягової мережі трамваю. Це був би перший випадок використання у Львові електроенергії на будові. Енергетики йому «заспівали» таку ціну, що він відмовився – робочі руки тоді ще коштували дешевше.
Електричну інсталяцію мережі у театрі виконала віденська фірма «Siemens & Halske» – 2800 ламп розжарювання для залу та приміщень, 29 дугових ламп для освітлення сцени, монтаж акумуляторних батарей. За контрактом за кожний день запізнення фірма мала би сплачувати 30 гульденів.
Залишилося головне питання – джерело електроенергії. Львівський магістрат 8 травня 1899 року доручив директору електричного трамваю Йосифу Томіцькому розглянути це питання. Томіцький подав оригінальну пропозицію: не будувати в театрі локальної електростанції, адже їх і так було багато тоді у Львові, а використати міську електростанцію трамваю на вулиці Сахарова. Роман Дзеслєвський, відомий львівський електрик, професор і майбутній ректор Львівської політехніки, підтримав цю пропозицію.
Пропозиція Томіцького не обмежувалася освітленням театру. У підвалі театру змонтували розподільний пункт. До нього розпочали приєднувати й навколишні будівлі. Відчуваючи подальшу перспективу зацікавлення львів’янами електроосвітленням домівок, фірма «Siemens & Halske» відкрила своє технічне бюро у Львові на площі Галицькій, 15.
До розподільного пункту у театрі проклали три мідні кабелі з електростанції постійного струму напругою 500 В, яку ділили навпіл й отримували дві мережі по 250 В – (плюс-нуль) і (мінус-нуль). З урахуванням падіння напруги під час транспортування електроенергії на значну відстань на вводі театру отримували напругу 220 В. Кабелі заклали з мідними жилами величезного, навіть і за сьогоднішніми мірками, перекрою – 900 мм2. Однак і цього не вистачало: при значних навантаженнях напруга у відносно довгій лінії понижувалася ще більше. Тому на розподільному пункті встановили акумуляторну батарею, яку частково використовували для передавання електроенергії споживачам в години максимуму навантажень, а також для допомоги у піднятті рівня напруги в мережі.
Як згадував Йосиф Томіцький, в 1900 році настала нова ера у розвитку електричного підприємства. Від того часу почали вживати до нього назву Міські Заклади Електричні (МЗЕ – Zakłady elektryczne królewskiego stołecznego miasta Lwowa), яке до того називалося Міські Колії Електричні.
Менш як за рік, 19 травня 1901 року, у розподільному пункті театру сталася фатальна подія. Газовики перевіряли витікання газу на тротуарі вулиці Дорошенка і випадково пробили електричний кабель до театру. Від струму короткого замикання запобіжники на електростанції спрацювали, а на приєднаннях акумуляторної батареї розподільному пункті в підвалі театру, де їх не було, почалася пожежа, що спричинило жахливу паніку серед мешканців центру. З врахуванням такого конфузу, як компенсацію за переляк, МЗЕ знизило ціну на електроенергію для театру фактично до собівартості.
У роки І Світової війни ліквідували мережу постійного струму, розподільну підстанцію постійного струму в театрі демонтували, а свинець з акумуляторних батарей і мідь з живлячих кабелів здали на металобрухт. Натомість у підвалі театру змонтували трансформаторну підстанцію напругою 5000/110 Вольт від нової електростанції змінного струму на Персенківці. Від трансформаторної підстанції заживили не лише театр, а й прилеглих споживачів, котрі раніше отримували електроенергію з мережі постійного струму.
У 1920 роках для підвищення пропускної здатності розподільну електромережу міста перевели на напругу 220 Вольт. Довелося у підвалі оперного театру монтувати ще одну трансформаторну підстанцію – нову 5000/220 В для абонентів міської мережі 220 Вольт – і залишити в експлуатації стару – напругою 5000/110 Вольт – для потреб театру, зокрема для двигунів 110 Вольт, які використовували в системі вентиляції театру і для обертання сцени. Про наявність трансформаторів у підвалі театру зараз нагадують вентиляційні решітки у фундаменті зі сторони проспекту Свободи.
Оперний театр ще тісніше став поєднаним із МЗЕ. Крім двох підстанцій, у підвалі, там, де раніше був вузловий розподільний пункт міської мережі постійного струму з акумуляторною батареєю, обладнали ще й цех з повірки електролічильників для всіх міських споживачів. Цех перенесли з театру лише у 1937 році, коли збудували новий будинок МЗЕ – тепер приміщення Львівського обласного управління СБУ на вулиці Вітовського.
29 вересня 1930 року магістрат призначив професора Львівської Політехніки Станіслава Фризе радником міста з питань інсталяції світлових ефектів у театрі. Як зазначив у своїх звітах професор Фризе, директор МЗЕ Станіслав Козловський люб’язно передав театру перетворювач зі змінного на постійний струм з вихідною потужністю 16,6 кВт. Від того часу за допомогою дугових ламп на сцені театру розпочали відтворювати дощ, сніг, полум’я, блискавки, морські хвилі. Ґрунтовно переробили освітлення передньої частини сцени, оскільки наявне слабо її освітлювало, а світильники, що імітували хмари, декілька разів відмовляли під час вистав. Професор провів теж моніторинг споживання електроенергії під час різних вистав – найбільш енергоємними виявилися опери «Паяци» і «Кармен», вдвічі більшими, ніж, наприклад, «Трубадур».
Нагода продемонструвати новинку випала у травні 1931 року, коли у Львові відбулися загальні збори СЕП (Спілки польських електриків). Професор Фризе провів для гостей екскурсію у Львівський театр, де показав нові світлові електричні інсталяції, які півроку тому обладнали за його проектом.
На цьому зв’язки Львівського оперного театру з підприємствами електромереж не обмежувалися. Так, одним із диригентів Львівської опери у передвоєнний час був Мар’ян Альтенберґ – син директора Львівського обласного електричного підприємства.
Наприкінці 1970-х років Львівський оперний театр закрили на капітальний ремонт, який тривав шість років (удвічі довше від його будівництва у ХІХ столітті). У цей час обидві трансформаторні підстанції в театрі, що працювали у підвалі театру понад 50 років, ліквідували. Замість них збудували велику трансформаторну підстанцію у дворі театру імені Марії Заньковецької. На ній встановили два трансформатори для оперного театру і два – для театру імені Марії Заньковецької. Зверху над підстанцією надбудували приміщення для випрямлювальної підстанції оперного театру – від неї на постійному струмі підключені механізми під сценою. Тож попід проспектом Свободи від ТП до театру прокладено багато кабелів змінного та постійного струму.
У самому ж оперному театрі є складний пульт управління освітленням залу, сцени, спецефектів, системами вентиляції і пожежогасіння, а також пульт управління механізмами сцени. Тепер сцена не обертається, під нею встановили плунжери для піднімання і нахилу окремих її ділянок. Саме з пультом управління була пов’язана цікава ситуація. Наприкінці 1990-тих років до автора цієї статті зателефонував директор оперного театру з проханням про допомогу. До вечірньої вистави залишалися лічені години, а електрики театру не могли привести в дію плунжери і вирівняти сцену після вчорашньої вистави. Назрівав скандал з можливою відміною вистави. Довелося просити Романа Трускавецького, диспетчера Галицького РЕМ ЛМЕМ, зайнятися невластивою роботою: спробувати розібратися у ситуації, пов’язаній з внутрішньою схемою електропостачання будівлі. Через деякий час директор театру дякував – наш працівник за короткий час не лише зорієнтувався у новій для себе схемі, але й виявив неполадку і зумів її усунути. Дотепер згадую цей випадок і горджуся співпрацею з нашими талановитими фахівцями!
