Ні, це не однофамілець знаної багатьма політехніками голови «Просвіти» професора Христини Василівни Бурштинської. Мирон Васильович Бурштинський – її чоловік. Нині йому пішов 86-й рік. Пригадую, як він гарно витанцьовував на недавніх благодійних балах... Ще досі співає в університетському хорі «Орфей». Якось запитав у Христини Василівни, чи її чоловік має якесь вчене звання, може, кандидат чи доктор наук? У відповідь почув: «Мирон Васильович вартує того, щоб бути професором. Але так склалося. Він інженер кафедри електричних машин. Справжній інженер ще старої школи, але який прагне йти в ногу з часом». До речі, слово «інженер» походить від французького «винахідник».
Мирон Бурштинський аж ніяк не шкодує, що не пішов у науку. І, перефразовуючи відомий афоризм, стверджує: «Інженер Львівської політехніки – це звучить гордо!». Вже багато років працює інженером у лабораторії низьковольтних апаратів систем розподілу та керування кафедри електричних машин Інституту енергетики і систем керування. Є люди, яких у старшому віці, котрі перебувають на «глибокій» пенсії, ще тримають на роботі з різних причин. Але є і такі дуже поважного віку, за яких керівники тримаються. Так от, Мирон Васильович – один із них. За плечима – 85 років. Про таких людей кажуть: «Жива історія». Тому і почав я розмову не із сучасної інженерії в енергетиці, а із самих витоків життя цієї непересічної людини:
– Народився 1931 року у мальовничому містечку Гримайлів на Тернопільщині у звичайній сільській родині. Батько Василь Ількович дуже бідував (круглий сирота з 9 років), бо не мав достатньо поля. Але був дуже активним у сільській «Просвіті». Коли церква виділила невеличку ділянку, там відкрили кооперативний магазинчик. Дещо поліпшилося життя, коли вуйко приїхав з Америки і купив для нього два морги поля. Тоді сільський газда вирішив одружитися. Згодом разом з одним поляком, у якого Василь Ількович наймитував, відкрив у центрі села власний магазин, де торгували різним крамом. Як тоді жартували, «шидло, мидло і повидло»...
– Розкажіть, Мироне Васильовичу, як поставилися до Вашої родини так звані визволителі, які прийшли в Галичину восени 1939 року?
– Батька презирливо називали спекулянтом. Уся наша родина мала великий шанс відправитися до Сибіру. Але нас врятував один єврей, який товаришував з батьком із дитячих років. Він пішов служити у радянську міліцію і мав там певний авторитет.
– Ви пішли до школи вже за радянської влади?
– Ні, 1938 року пішов у перший клас ще польської школи. А 1939-му змушений був знову вчитися у першому класі вже радянської школи.
– Ви одразу після школи обрали для вступу Львівську політехніку?
– Не відразу. Спочатку думав вступати на географічний факультет Франкового університету. Але там треба було складати історію КПРС, знати дати з’їздів партії, пленумів... Ні, це не для мене. Подивився на програму з математики. Що не візьму, то все знаю. Вирішив вступати на електротехнічний факультет, який об’єднував радіотехніку і енергетику. Потім ці спеціальності розділилися. Вступив я з першого разу, хоча конкурс був великий, і було багато іспитів: математика, хімія, фізика. Був окремий іспит з геометрії і алгебри.
– Чому обрали спеціальність «електричні машини»?
– Врізався у пам’ять сільський водяний млин. Вдень він молов зерно, а на вечір його переключали на генератор, і це була маленька гідроелектростанція. Я бачив, як розбирали того генератора...
– Як вчилися, чи не пропускали лекції?
– Вчився я добре, мав стипендію, а «сачкувати» у перші повоєнні роки не було прийнято. Ми розуміли, що підемо на роботу, і буде соромно, якщо чогось не знаєш зі свого інженерного фаху.
– Чи залучали тоді студентів до наукової роботи у гуртках чи в інший спосіб?
– Тоді це не було таким масовим явищем, як у наш час. Мене більше цікавила практика і я дуже чекав на неї. У нас був електробур на три фази для буріння свердловин. Професор Губенко доручив мені розробити бур на одну фазу. Це стало моїм дипломним проектом.
– Яким було Ваше перше місце праці після інституту?
– Став старшим лаборантом кафедри електричних машин. Попрацював рік, і професор Губенко добре оцінив мою роботу. Мене перевели на посаду асистента. Але невдовзі мені довелося перейти на роботу у технікум промислової автоматики.
– Що Вас змусило це зробити?
– Річ у тім, що дружина Христина Василівна вже працювала у Політехніці на посаді, яка не мала жодного стосунку до енергетики. Але радянська влада воювала із сімейністю. Ось така була дурня... У технікумі промислової автоматики я освоїв нову спеціальність – цифрову техніку, предметніше стикнувся з електронікою. Один з курсів, який я читав, «цифрова схемотехніка». Знання, набуті під час праці у технікумі, стали помічними мені, коли повернувся у Політехніку, на свою рідну кафедру.
На початках 1990-х років в електротехнічну промисловість почала активно впроваджуватися електроніка. Нині сегмент електричних апаратів займає до 60 відсотків усього ринку електротехнічної продукції. Наша лабораторія оснащена від найпростішого запобіжника до програмованих контролерів. Маємо сучасні апарати захисту. Це, зокрема, захист людини від ураження електричним струмом, захист обладнання від атмосферних перенапруг, від аварійних режимів. Далі – апарати комутації: вмикання, вимикання головних кіл, апарати кіл керування, сигналізації. Маємо пристрої від простої релейної техніки до контролерів. Ми завжди розуміли, що підготувати конкурентоздатного фахівця на сучасному ринку праці можна лише у лабораторіях, оснащених найновішою апаратурою провідних фірм світу. Тепер наше надбання і наша гордість – це електрична апаратура фірм «Siemens», «Eaton-Meller», «АВВ»,»Schneider», «ЕТІ», «Сhint», «IEK», української компанії «Новатек». Порівняно недавно отримали в дарунок від компанії «Hager» кілька модулів, зокрема, живлення, захисту та комутації електричних двигунів, низьковольтних розподільчих мереж. Орієнтовна вартість обладнання – 100 тисяч гривень.
Хочу відзначити, що мій колега доцент Михайло Хай є не лише добрим фахівцем, а й чудовим менеджером освіти. Він тримає у полі зору випускників, які працюють в українських представництвах згаданих компаній та ініціюють перед своїм керівництвом надати нам найновіше обладнання. Це також постійна турбота професора Ореста Лозинського, колишнього багаторічного директора нашого інституту. У цій справі Орест Юліанович відчував постійну підтримку з боку ректора Львівської політехніки професора Юрія Бобала. Тепер нам не соромно показати свою матеріально-технічну базу будь-яким гостям, спеціалістам у галузі енергетики.
Але новітнє обладнання – це ще не все. Разом з Михайлом Хаєм ми виготовили усі стенди, щоб студенти мали змогу застосувати це обладнання для виконання лабораторних робіт. Окрім того, створили разом навчально-методичне забезпечення: видали два посібники, два підручники. Останній підручник «Апарати захисту та керування в електроустановках низької напруги» отримав третє місце на конкурсі видань Львівської політехніки.
– Мироне Васильовичу, чимало пенсіонерів продовжують працювати через те, що у них низька пенсія. Які ваші мотиви?
– Тільки не матеріальні. Відчуваю, що здатен щось вкласти у голови студентів. А ще боюся опинитися поза колективом. Найбільше люди похилого віку страждають не стільки від «букету» захворювань, як від самотності. Дружина радила мені йти на заслужений відпочинок, а тепер зрозуміла, що то марна справа. Я сам відчую, коли стану тягарем для колективу...
Наразі із задоволенням йду на роботу, спілкуюся зі студентами і своїми колегами. Не забуваю про туристичні мандрівки нашими чарівними Карпатами.
