Нещодавно асистент кафедри інформаційних систем та мереж ІКНІ, Заслужений майстер спорту, член збірної України з парафехтування Андрій Демчук повернувся з Етапу Кубка світу в ОАЕ у м. Шаржа, де були чергові відбіркові змагання на Паралімпіаду-2020. Завдяки відвертості співрозмовника дуже швидко зауважую його щирість, любов до викладацької роботи і спорту, відданість справі, цілеспрямованість і надзвичайно глибоку віру в Бога.
Спорт і наука – у тандемі
До 2016 року у Львівській політехніці Андрія Демчука знали як студента, аспіранта, зрештою, молодого викладача. Однак після перемоги на паралімпіаді у Ріо-де-Жанейро, коли свою медаль він присвятив загиблим воїнам, серед яких – двоє друзів, про чемпіона дізналися в усьому університеті. До Політехніки приїжджали з телебачення, а розгорнений плакат із портретом переможця тривалий час висів у четвертому корпусі.
Для мого співрозмовника спорт і наука – у тандемі. Про кафедру відгукується схвально:
– У нас надзвичайно доброзичлива атмосфера. Таке враження, що всі ми – студенти, які лише трохи підросли. Значною мірою це завдяки завідувачу Василеві Литвину, який так зумів об’єднати однодумців. Коли їду на змагання, колеги без проблем замінюють мої пари, а на робочому столі ставлять табло з написом «До приїзду Андрія залишилося … днів» і щодня міняють цифру.
Однак попри те, з цього навчального року Андрій Демчук у Львівській політехніці працює за сумісництвом, адже мусить більш-менш розраховувати і часові рамки, і вирішувати фінансові потреби сім’ї. Отож, його основним місцем праці став Український центр з фізичної культури і спорту людей з інвалідністю.
На першому місці був спорт, а далі – математика
Від народження в Андрія Демчука одна стопа була більша від другої. Однак він активно захопився спортом. Згадує, що коли треба було вчитися, а випадала нагода пограти у футбол, завжди обирав друге, за що потім перепадало від батьків. Про свої проблеми зі здоров’ям тренерові нічого не казав. Коли вже у футбол стало важко грати, подався у баскетбол, а ще перед тим ходив на карате.
Хотів вступати на журналістику. Однак проблеми зі здоров’ям щораз більше давалися взнаки – я знав, що журналіста ноги годують, а не мав певності, що буде з моїми ногами. Оскільки мав задатки до математичних наук, ще й друзі вчилися у Політехніці, то вирішив вступати сюди. З підготовчих курсів не вступив, не вистачило двох балів, хоча досі впевнений, що мав тих балів із запасом. Вступив уже на загальних підставах – і на комп’ютерні науки в ІКНІ, і на інформаційну безпеку в ІКТА. У двох списках був серед лідерів. Залишилося вибрати, де вчитися і занести туди оригінали документів. Я був у лікарні на черговій операції, батьки теж чомусь не могли піти до Політехніки, тому попросили це зробити тітку. Вона запитала, на який поверх нести – на 5-й чи 6-й. Я сам не знав, тому сказав нести нижче. Вийшло ніби випадково, що я на цій кафедрі опинився, але насправді все в житті є так, як має відбутися. Тепер не уявляю, що був би на якійсь іншій кафедрі чи в іншому інституті.
Від трійок – до аспірантури
– На першому курсі я вчився невдало, здебільшого на трійки. Знаєте, приходиш після школи, де ти ніби багато знав і ніби багато розумів, але рівень університету – то інше, – відверто каже співрозмовник.
На початку другого курсу «проблемну» стопу таки ампутували. На рік взяв академку. Операція трохи змінила не лише життя студента, а й також його ставлення до багатьох речей. Бо коли повернувся до університету, то, як каже, взявся за розум. У навчанні здобував щораз більші успіхи. Поза парами працював у SofteServe. І пішов на фехтування, де почав стрімко зростати кар’єрно. Спорт допоміг йому організувати навчання. Поєднувати ці два заняття, та ще й так віддано, було непросто, але Андрій хотів і вчитися, і фехтувати, бо це все приносило задоволення.
Почалися насичені поїздки на змагання. Викладачі йшли назустріч, дозволяючи достроково складати сесії. Звісно, було нелегко, адже багато практичних занять, лабораторних доводилося виконувати в дорозі. Тоді навчився розподіляти час і багато читати не лише фахової, а й художньої літератури. Дякувати Богові, з усім справлявся і до п’ятого курсу вийшов на такий рівень у навчанні, що керівник дипломної, теперішній завідувач кафедри, запропонував вступати до аспірантури – я не планував цього, але подумав і вирішив: якщо знайду цікаву й потрібну тему дослідження, то вступатиму, адже до всього треба ставитися віддано. Якщо беруся за щось, то не кидаю на півдорозі. І ми з Василем Володимировичем обрали тему: розробка програмно-алгоритмічного комплексу, який дасть змогу особам із глибокими вадами зору отримати доступ до відеоконтенту. Ще коли я був на другому чи третьому курсі, викладачі кафедри мали відрядження до Швеції і взяли мене. Там ми вчилися начитувати книжки для незрячих у дейзі-форматі. І ось цей досвід став вирішальним у визначенні напряму наукового дослідження.
В аспірантурі Андрій Демчук досяг бажаних результатів – підготував і 2015 року успішно захистив кандидатську.
Cтуденти тепер знають більше, ніж викладачі
Викладати почав ще в аспірантурі. Любить працювати зі студентами, спілкуватися з ними. На його переконання, сьогодні викладачі не є давачами знань, а повинні показувати напрямок, скеровувати:
– Теперішні студенти самі знають, що вчити, куди йти. І часто більше обізнані, ніж викладач. Розуміють, що аби в майбутньому розвинутися професійно, треба тепер над собою працювати. Мені як викладачеві цікаво з тими, хто знає значно більше, бо можу не лише їм щось розповісти, а й взяти від них. Минули ті часи, коли до аудиторії заходив сивочолий професор, який єдиний міг дати унікальні знання, і всі молилися на його підручник. Тепер знання доступне, у більшості фірм спершу дивляться на нього, а диплом – це вже додаток. На мою думку, університет дає широку можливість дізнатися про інші варіанти свого розвитку й обрати те, що ближче і більше цікавить, тобто побачити широкий спектр можливостей. Тому я кажу студентам: «Ваша єдина проблема – лінь, яку треба побороти».
Мій співрозмовник викладає студентам комп’ютерних наук і системного аналізу курс, який передбачає командну роботу над завданнями, ораторську роботу, презентаційні навички. Маючи досвід публічних виступів, презентацій, показує студентам, як донести власну думку через дошку, слайд, мовлення:
– Максимально роблю все, аби бути нарівні зі студентами. Я вимогливий, але не тиран, поважаю студентів. Прагну отримувати від них добрий результат.
Якщо людина хоче жити, її нічим не вб’єш
Андрія Демчука часто запитують, чи не впадав у відчай після ампутації. Відповідає, що коли людина хоче жити, її нічим не вб’єш. До того ж, на той час мав дівчину, яка підтримала. Вчилися в одній школі. Через вісім років зустрічань одружилися. Вже мають маленьку донечку:
– Мені завжди хотілося бути корисним країні, місту, намагався цінувати те, що в мене вкладали батьки. Знаєте, коли батьки мають дитину з інвалідністю, то життя сім’ї складається цілком по-іншому. Моя мама, наприклад, дуже довго не працювала. А після ампутації моє життя не змінилося, лише пішло в інший напрям розвитку. Тепер щодня тренуюся по 2–4 години, адже мені вже за 30, тому доводиться більше докладати зусиль.
Після повернення з Ріо-де-Жанейро з міського бюджету Демчуку виділили певну суму на житло. Таку саму частку він доклав з призових, котрі виділила держава. Придбав житло. Дуже повільно робить там ремонт. І готується до паралімпіади в Токіо 2020 року, куди так прагне потрапити.
– Чи змінилося в університеті ставлення до Вас після Ріо-де-Жанейро?
– На кафедрі завжди ставилися чудово. Звісно, більшість студентів не здогадувалася, що маю проблеми зі здоров’ям, адже моє легке кульгання не таке вже й помітне. Було приємно зайти до корпусу й побачити плакат. Я єдиний зі Львова тоді привіз золоту медаль. Були ще з області – мій друг Антон Дацко також фехтувальник і тенісист Віктор Дідух. Але, на жаль, ніхто з-поза кафедри не виявив бажання хоча б потиснути мені руку. Трохи було образливо, бо я всюди, де би не був, наголошую, що представляю Львівську політехніку. Однак вирішив, що може недогледіли, секретарка не туди папірець з інформацією поклала. Та й дотримуюся принципу: попри все, робити добро, жити за Божими законами. Змалку мене батьки привчили до того, що без Бога ні до порога, тому щонедільна Літургія зі сім’єю – звична і така необхідна для мене частка життя. Бог дає мені силу, підтримку, натхнення, допомагає робити вибір.
