Тижневик «Аудиторія» пропонує увазі читачів спогади св. пам’яті Мирослава Лисобея – колишнього студента, а потім багаторічного передплатника «Львівського політехніка» – «Аудиторії» і доброго друга редакції – про навчання у Львівській політехніці під час німецької окупації.
Мирослав Лисобей
Народився 2 серпня 1921 р. у с. Стриївці Тернопільської області. Гімназію закінчив 1940 р. в Тернополі, а 1941-го почав вищі студії у Львівській політехніці. Внаслідок подій Другої світової війни виїхав до Німеччини й закінчив навчання в Технічному університеті в Мюнхені. Після переїзду 1951 р. до Канади закінчив університет Меꥳл у Монреалі. 33 роки працював проектувальником і консультантом у проектуванні комунікаційних апаратів для програми «Аполло» (дослідження космічних просторів та висадки людини на Місяць, 1969 р.), а також у програмі «Колюмбія» (1981 р.). Був активним членом багатьох професійних і громадських товариств, Американського інституту електричних і електронічних інженерів, Товариства українських інженерів Америки, Українського спортивного осередку «Тризуб», «Рідної Школи» і Пласту.
Відійшов у вічність 28 лютого 2010 р. в Стратфорді, Ню-Джерсі, США.
Технічні Фахкурси у Львові
Невдовзі після окупації Галичини німецька адміністрація усвідомила, що для ефективного господарювання на завойованих територіях необхідне поповнення професійних кадрів, яких у Німеччині через фронтові втрати вже не вистачало. І хоча це йшло в розріз із гітлерівськими планами щодо України в майбутньому, на початку 1942 року в приміщеннях Політехніки було відкрито вищу технічну школу з назвою Технічні інститути, а згодом – Державні Технічні Фахкурси. Насправді ж Фахкурси за навчальними програмами та кваліфікацією викладачів були технічною школою світового рівня.
Навчання на всіх факультетах, а їх налічувалося шість (електротехнічний, машиновий, будівельний, хемічний, архітектурний та лісо-агрономічний), було цілоденним і провадилося за семестровою, а від осені 1943-го – за триместровою системою, шість днів у тижні, з навантаженням 36 годин. У письмових заняттях і для термінологічних визначень вживалася німецька мова, на лекціях та в практичних вправах – також українська або польська. Навчальні програми на окремих факультетах базувалися на зразках Львівської політехніки польських часів із деякими змінами, запровадженими в програми Львівського політехнічного інституту 1939‒1941 років – як результат переходу на 5-річний план навчання.
Викладачами Фахкурсів були, в основному, професори й доценти Львівської політехніки польських часів, а також Львівського політехнічного інституту за радянської влади – люди високої кваліфікації, здебільшого доктори або кандидати технічних наук, знані своїми працями й досягненнями в науковому світі. Підтвердження цього можна знайти, наприклад, у заліковій книжці студента електротехнічного факультету. Там бачимо такі відомі в технічному світі імена як С. Фризе – професор загальної електротехніки, колишній декан факультету, Г. Сокольницький – спеціаліст у галузі електромереж та станцій, колишній ректор Політехніки К. Ідашевський (електромашинобудування), Т. Малярський (теоретична фізика й радіотехніка), В. Буржинський (механіка та витривалість матеріалів) і багато інших.
Чи не вперше за майже сторічну історію школи з’явилися викладачі, доценти та асистенти українці, яким за попередніх режимів дорогу до наукової праці було закрито. Так, на кафедрі радіотехніки викладачем став Ю. Величко – у повоєнні роки доктор технічних наук та декан факультету, на машиновому факультеті лекції з конструкції елементів машин читав Р. Одинський, Є. Перхорович очолив кафедру металознавства, доцентом на кафедрі працював М. Корчинський – відомий у світі спеціаліст у галузі легованих сталей.
У розмовах про добу Фахкурсів часто дискутується питання: чи були вони Вищою технічною школою? Відповідь на це запитання всіх тих, що мали яке-небудь відношення до цієї інституції – чи як студенти, чи як викладачі – однозначна: так! Це можуть підтвердити програмні та персональні документи цього періоду, які, мабуть, зберігаються в архівах.
На запитання, яким вважали науковий статус Фахкурсів окупаційні власті, відповісти однозначно не можна. Збереглися два суперечливі документи того часу. Перший – довідка за підписом уповноваженого Генерального губернатора у Відні, датована 25 жовтня 1944 року, стверджує, що Львівські Технічні Фахкурси – це високошкільна інституція з правом давати своїм студентам знання на рівні високих шкіл. Другий – відповідь німецького міністра освіти в Берліні на прохання студента четвертого року електротехнічного факультету Фахкурсів про дозвіл продовжувати навчання у Технічній Високій Школі у Відні. В листі великодушно дозволяли прохачеві вступити до Технічної Академії у Відні – школи на рівні технікуму, яка не існувала вже більше року, бо всі учні давно опинилися на воєнних фронтах. Далі йшло пояснення: «До студій на високій школі в райху Вас не можна допустити, позаяк освіту на Технічних Фахкурсах у Львові не можна порівнювати з освітою, яку дають німецькі високі школи». Принципово та ідеологічно витримано – ніщо ненімецьке не могло рівнятися з німецьким!
Після війни багато студентів Львівських Фахкурсів опинилися в Німеччині та інших країнах Заходу, де вони продовжували та закінчували своє навчання. Цікаво, що майже не відомі випадки, коли б студенти мали проблеми зі заліком заслуханих дисциплін чи пророблених вправ і проектів на Львівських Фахкурсах. Навіть студент Фахкурсів, якому пан райхсміністр давав науку про вищість німецької освіти, зумів закінчити навчання в німецькій Технічній Високій Школі без спеціальних зусиль.
Громадські об’єднання
Більшість студентів Фахкурсів були випускниками середніх шкіл 1941 року та студентами першого і другого курсів Політехнічного інституту 1939‒1941 рр. І як не дивно, але саме в час німецької окупації, після майже столітньої боротьби за можливість навчатися у вищих навчальних закладах, українські студенти чи не вперше за всю історію переважали своєю кількістю.
Завдяки дозволові німецької влади створити Український Центральний Комітет, який репрезентував би українців на території тодішнього Генерального Губернаторства, відкрилась можливість для студентів високих шкіл об’єднатися в молодіжному відділі комітету з назвою «Об’єднання праці українських студентів» (ОПУС). Об’єднання очолював доктор філософії, видатний діяч католицького мирянства Богдан Лончина, пізніше широко відомий діяч діаспори в США. ОПУС був організацією федеративного характеру і мав свої відділення в усіх інститутах.
На Львівських Технічних Фахкурсах це було Українське технічне товариство «Основа», що мало давні традиції, філії і членство у багатьох технічних вищих школах Європи. Головами «Основи» від 1942 до 1944 рр. були по черзі доцент кафедри металознавства М. Корчинський, студенти четвертого року електротехніки Р. Галібей та Б. Захарків.
Товариство періодично влаштовувало сходини членів, на яких виголошували доповіді на професійні та загальногромадські теми, обговорювали поточні події.
Важливою інституцією в буденному житті тодішнього студентства була Комісія допомоги українським студентам, скорочено КОДУС, яка на львівському терені співпрацювала з ОПУС. Із фондів, що складалися з доброчинних внесків громадян та інституцій, комісія надавала фінансову допомогу студентам чи то в формі одноразових виплат, чи то зворотніх стипендій. За її ініціативою було також організовано в приміщеннях Медичного інституту студентську харчівню, якою могли користуватись у ці голодні та холодні дні всі українські високошкільники Львова.
Політехніки – для УПА
Українські студенти 1942–1944 років не могли стояти осторонь жорстокої боротьби свого народу з окупантами. Вони брали в ній активну участь і, заглядаючи в майбутнє, приносили в жертву свій час, свої особисті аспірації і своє молоде життя. Всі вищі школи були вкриті добре зорганізованою мережою ланок ОУН-УПА з окремими завданнями залежно від терену дії.
Так, на клітини Медичного інституту покладалася відповідальність за заготівлю ліків та медичного устаткування для польових лікарень та вишкіл персоналу. Головним завданням для Технічних Фахкурсів було здійснення технічної експертизи та забезпечення кадрів для старшинських вишколів в УПА. У березні 1944 року, після закриття Фахкурсів, до старшинських шкіл у Карпатах було відправлено значну кількість студентів різних факультетів.
В умовах партизанської боротьби величезне значення мав зв’язок між дієвими відділами та головною командою. Восени 1943 року головний штаб УПА вирішив створити Централю технічного зв’язку (ЦТЗ) з двома підрозділами: вишколу радіооператорів та технічного обладнання. У реалізуванні плану окрема увага приділялась кафедрі та лабораторіям радіотехніки, якими вперше в історії вищої школи завідував українець Ю. Величко (згодом знаний професор Львівської політехніки).
Завдання нав’язати потрібні контакти та знайти можливості роздобути відповідну апаратуру й технічну допомогу отримав член підпільної мережі Фахкурсів студент четвертого року електротехніки Б. Захарків. Контакти виявились успішними, бо вже в середині квітня 1944 року було відправлено до Централі, що базувалась у той час на Миколаївщині, два короткохвильові трансмітери низької потужності конструкції, які виготовив професор Ю. Величко, а також відряджено ще одного студента вищого курсу радіотехніки для роботи в технічному відділі.
Уже незадовго до реокупації Львова московсько-більшовицькою ордою, в одній із таємних радіомайстерень розробляли пристрій за проектом технічного відділу ЦТЗ, який дозволяв би підживлювати акумулятори в умовах відсутності інших джерел струму з використанням сил людини. Якою була доля цього проекту й самої Централі в жорстокі сорокові роки, мені невідомо.
Цих кілька фрагментів, базованих на пам’яті 50-літньої давнини, нехай буде грудкою землі на знані й незнані могили тих українських студентів, для яких воля й честь народу були найвищим законом. Розкрити велику білу завісу, яка нависла над змаганнями і жертвами минулого, і донести події цієї епохи до свідомості народу – невідкладне завдання і заповіт для сьогодення.
