Нещодавно політехніки мали нагоду переглянути документальну кінострічку «Герої не вмирають» – фільм про трьох харків’ян, героїв Небесної Сотні – Владислава Зубенка, Євгена Котляра і Юрія Паращука. На показ завітав автор і продюсер фільму, журналіст, координатор Харківського євромайдану Володимир Чистилін. Говорили про Небесну Сотню, Харків, схід і захід України й про те, що боротьба триває.
Пам’яті у бронзі – замало
– Мені хотілося увічнити пам’ять тих, з ким пліч-о-пліч ми стояли на Євромайдані у Харкові, за 40 кілометрів від Росії. У нас є чимало пам’яток, але я хотів показати живих хлопців. Наші герої – абсолютно різні, незнайомі між собою люди, різного віку, сімейного стану, ставлення до Бога, які різними шляхами добиралися до Києва. Нам пощастило, якщо так можна сказати, що наш оператор був на Інститутській, як і ці герої, і зумів зафіксувати розстріли Небесної Сотні. Він не знав, кого знімає – просто виконував свій обов’язок. Коли ми почали вивчати хроніку тих подій, з’ясувалося, що троє наших хлопців в один день, 18 лютого, приїхали до Києва, а 20 лютого, на одній і тій же території, їх розстріляли. Ми намагалися показати останні три дні з життя цих людей. Знайшли багато моментів і людей, які були поряд із ними у ті дні. Завданням авторської групи було відповісти на питання: хто такі герої?
Навернений атеїст, екоактивіст і лицар
– Я точно знаю, що ті люди, яких ви побачите у стрічці, не були героями у звичному розумінні, хоч їхніми іменами названо вулиці, їх офіційно визнали Героями України. То були звичайні хлопці, такі, яких щодня бачимо у транспорті, кав’ярні. Ця історія справді дивовижна, бо Юрій Паращук, наприклад, у 18 років потрапив за ґрати через хуліганство. 30 років його мати молилася, щоб він навернувся до віри, і зрештою це сталося: він довгими роками вичавлював зі себе раба, став патріотом і дуже гарною людиною.
Другий герой – Євген Котляр – теж зовсім не схожий на героя. Спочатку він був дуже далекий від соціально-політичного життя, було важко навіть припустити, що він міг би бути на Майдані. Однак трапилася історія, яка потрясла не тільки Україну, але й весь світ. 2010 року мер Харкова, Геннадій Кернес, вирішив вирубати наш центральний парк . Ці дії збурили екологічний протест, два місяці харків’яни тримали облогу, але, на жаль, програли. Тоді мер найняв тітушок, які й виконали це страшне завдання. У фільмі можна побачити, як спилювали дерева, на котрих сиділи активісти – одним із них був Євген. Активний учасник протесту, готовий пожертвувати життям, прикриваючи дерева. Тож коли розпочався Майдан, він не міг стояти осторонь.
Наймолодший герой – Владислав Зубенко, йому було лише 22 роки. У 12-річному віці, разом з меншим братом він виявився непотрібний батькам, які розлучилися. Хлопець намагався зробити все, щоб стати гарною людиною, вирватися з неблагонадійної сім’ї, і … став лицарем. Владислав виступав за збірну України на чемпіонатах світу з історичної реконструкції. Сьогодні перший номер назавжди закріплений за Владиславом Зубенком. У тих обладунках він поїхав на Майдан, у них і загинув.
Це історія про трьох людей, які точно ніколи не думали, що колись про них говоритимуть у Львові. Це кіно дуже чесне, ми нічого не придумували. Це – нерв Майдану, його пульс, історія про життя, про смерть, про кохання, про свободу, жертовність і про те, як люди, такі, як ми з вами, у вирішальний момент свого життя й долі своєї країни стають героями.
Схід і Захід – разом?
– Ми так багато говоримо про те, що Схід і Захід разом, але нам бракує дій. Пам’ятаю, як після Помаранчевої революції на Різдво до Львова везли цілий потяг школярів із Харкова. Я розмовляв із цими колишніми школярами: тоді їх настільки вразила поїздка, що за десять років вони стали активістами Революції Гідності. Вони побачили Львів, справжню Україну, і це перевернуло їхні життя, вони почали говорити українською. Львів’ян також не завадило б відвезти до Харкова, бо є чимало стереотипів, які розділяють нас. Так, Харків специфічний, але стереотипи потрібно долати, тоді нас не зможуть розділити політики. Такі речі насправді не є складні. Мало говорити, що схід і захід разом – потрібні конкретні кроки. Я вважаю, що Харків і Львів – це два крила літака «Україна», без одного із них він завалиться. Львів і Харків – це дві культурні столиці, дві різні ментальності. Наразі ми на передовій: до Росії – 40 кілометрів, поряд – Донецьк і Луганськ. Ми потребуємо підтримки.
«Хто володіє Харковом, той володіє Україною
– Ми закінчили фільм кадрами пікету Палацу спорту, що тоне у морі засвічених ліхтариків. Це було 22 лютого 2014 року. 20-го вбивали нашу Небесну Сотню, а 21-го Янукович, Азаров і вся ця банда приїхали у мій рідний Харків. Ми зібрали Майдан, бо знали, що вони готують з’їзд депутатів південного сходу – нагнали шахтарів із Донбасу, і завдяки цій підтримці Янукович планував проголосити відокремлення південного сходу України, проголосити автономію, розірвати Україну. Ми бачили цей сценарій, там було чітко прописано: проголосити відокремлення від держави і запросити Російську федерацію ввійти у Харків. Від Харкова до Бєлгорода – 40 км, за годину після проголошення ворожі танки мали бути у Україні. Але ми відстояли місто, своїми силами, зокрема завдяки нашим ультрас. Мати у Харкові проукраїнський майдан було небезпечно: довкола стояли тітушки, кожен активіст не був впевнений, чи повернеться додому, тому нас було не так багато. Але тоді близько 50 тисяч осіб вийшли на Майдан Свободи, головну площу Харкова. Ця перемога зламала сценарій Януковича, і він утік до Росії. Ми думали, що перемогли, але насправді все лише починалося. Того ж таки вечора проросійські бойовики розпочали зачистку Майдану, було більше сотні поранених. А першого березня 2014-го почалася «русская весна», саме у Харкові, не у Донецьку. На всіх мапах Новоросії Харків мав бути столицею. Наше місто – перший рубіж. Хто володіє Харковом, той володіє Україною – так у часи Другої світової війни вважав Гітлер, так говорить і сучасність. Ми мали три штурми облдержадміністрації впродовж березня – квітня 2014-го. Дивом, але нам удалося, ми не віддали ворогові місто. Танки заходили на 10 км, провокували наші війська, щоб ті дали відсіч, – так мала початися повномасштабна атака. За рік, 22 лютого 2015 року, на знак про цю перемогу, ми вирішили організувати ще одну мирну ходу. Тоді пролунав вибух. Теракт біля Палацу спорту забрав життя чотирьох осіб, десятки було поранено.
Боротьба триває
– Ця історія не завершилася й досі. Можливо, на сході України це відчувається краще, адже тут стоять танки й дві армії. Минулого року, коли був воєнний стан, це відчувалося особливо гостро.
Я нікого не хочу залякувати, але Путін і його прибічники далі мають план захопити Україну. Тому все може повторитися, вони тільки чекають нагоди. І всім нам, у вирішальний момент, доведеться відповідати на запитання: чи готові ми, кидаючи все, йти до перемоги?
Під час згаданих подій Харківщину заполонили переселенці з Донбасу, їх було 400 тисяч. Ми з ними зустрічалися, зналися й чули, як вони говорили: ми мовчали, не виходили й саме тому втратили міста. Все попереду, тому я хочу, щоб ми не сприймали події 2014-го як щось, що було 6 років тому. Так, це справді історія, але вона про кожного з нас, не лише про Небесну Сотню – 107 героїв, троє з яких – харків’яни.
Перша вулиця біля харківського залізничного вокзалу – вулиця Євгена Котляра. Я запрошую всіх до Харкова й до розуміння того, що Революція Гідності триває, усе не закінчилося, і нам треба будувати нову Україну.
