Коли улюблена робота стає життєвим покликанням, то це означає, що зроблено правильний вибір. Соціальний працівник – це митець, який творить добрі справи для інших. Нещодавно Мар’яна Гасяк, фахівчиня Міжнародного центру «Інтеграція» отримала подяку від Центру українських канадських студій у Вінніпеґу. Своєю історією успіху вона поділилася з нами.
«У 2011 році я вступила до Львівської політехніки на кафедру політології та міжнародних відносин. Я мріяла вивчати мови та подорожувати світом. Ці два чинники стали визначальними у виборі напрямку «Міжнародні відносини». Навесні 2016 року, вкінці першого року мого навчання вже на магістерській програмі, мені запропонували роботу у Міжнародному центрі «Інтеграція», який нещодавно був створений у складі ІГСН. Так я познайомилася з людиною, котра назавжди змінила моє життя – Ніною Михайлівною Гайдук», – розповідає працівниця.
– Розкажіть, будь ласка, чому Ви обрали саме таку професію?
– Мій свідомий вибір – це соціальна робота. Я ніколи не жаліла про обрання міжнародних відносин, бо ті знання, котрі здобула на бакалавраті та магістратурі, я продовжую використовувати й сьогодні. У 2018 році, коли у мене з’явилася така можливість, я обрала навчання в аспірантурі за напрямком «Соціальна робота». Моя дворічна праця у Міжнародному центрі професійного партнерства «Інтеграція» показала мені, що соціальна робота є для мене тим напрямком, про який кажуть «для душі».
– Чого Вам вдалося досягти, працюючи у Міжнародному центрі професійного партнерства «Інтеграція»?
– Робота подарувала мені неймовірні знайомства та можливість працювати з чудовими людьми, фахівцями своєї справи та реформаторами, які змінюють Україну. За чотири роки я також працювала у кількох міжнародних проєктах, зокрема, з нашими партнерами з Канади, Німеччини, США, Норвегії, Польщі, Португалії, Латвії, Австралії та мала нагоду відвідати деякі з цих країн. До своїх здобутків також зараховую набуті навички з організації та проведення подій, оформлення програм перебування гостей та їх супровід в Університеті, постійну практику ділового листування з партнерами з-за кордону та спілкування англійською мовою. Робота допомагала мені розвиватися не лише професійно, а й особисто. І, мабуть, це пролунає дещо по-дитячому, але своїм найбільшим досягненням я вважаю те, що я знайшла себе та ту сферу, якій хочу присвятити своє життя.
– Які події, пов’язані з роботою у МЦПП «Інтеграція», Ви найчастіше пригадуєте?
– Першим моїм завданням на посаді була допомога в організації поїздки делегації з України до м. Вюрцбург (Німеччина). Коли ми прибули до міста, то я все ще не зовсім чітко розуміла суть цього проєкту, але добре пам’ятаю його назву на запрошеннях «Inclusion via Education and Sport» та її переклад, який сама вносила: «Інклюзія шляхом освіти та спорту». Ми приїхали на центральну площу Вюрцбурга на захід, що називався «День здоров’я». Тоді я побачила людей, які пересувалися з допомогою інвалідних візків та грали у баскетбол. Щобільше, вони посміхалися і привітно запрошували нас спробувати баскетбол на візках. Того дня я вперше сіла в інвалідний візок і зрозуміла, що це лише засіб пересування. Людина залишається такою самою, хоч і використовує візок. У неї є її страхи і мрії, цілком реальні чи зовсім незвичайні. Я спробувала теніс зі зав’язаними очима і відчула на собі ті перешкоди, які ми, як суспільство, що «не бажає бачити проблеми», не усвідомлюємо, доки ми та члени наших сімей здорові. Я мала стереотипні уявлення про людей з інвалідністю та зазвичай просто жаліла їх. Саме цю подію я вважаю такою, що змінила моє життя.
– Розкажіть про Вашу поїздку до Вінніпеґу.
– Минулого року ми святкували двадцяту річницю проєкту «Реформування соціальних служб» (1999–2003 рр.), який виконувався на базі Львівської політехніки у співпраці з Манітобським університетом. Моя поїздка була запланована як частина програми обміну між двома Університетами.
– Яка мета поїздки?
– Як учасниця програми обміну, я була зобов’язана вивчати два курси у Манітобському університеті, а саме: «Молодь, що зазнала впливу насильства» та «Реінтеграція колишніх військових у цивільне суспільство: теорії та практики». Другий курс, між іншим, безпосередньо пов’язаний із тематикою мого дослідження, тож я мала змогу вивчати північноамериканський досвід реінтеграції військових до цивільного суспільства у його межах. Викладачка Манітобського університету Морін Флаерті є моїм другим офіційним керівником. Тож ми мали на меті попрацювати разом.
– Який новий досвід Ви здобули?
– Передусім – життя за кордоном довше ніж два-три тижні. Маю дуже багато вражень від перебування у Вінніпезі, спілкування з канадцями українського походження, а також українцями, котрі живуть у Канаді. Дуже цінним для мене став досвід роботи в академічному середовищі з одногрупниками та викладачами. Для себе я відкрила, що бути студентом у Канаді дуже престижно. Також я мала досвід презентування англійською мовою для англомовної публіки. До початку карантину я намагалася не лише виконувати свої обов’язки за програмою обміну, а й використати весь час з користю. Зокрема мені вдалося пройти навчання та отримати сертифікати Центру з підвищення кваліфікації навчання та викладання Манітобського університету за трьома напрямками, а саме: «Підтримка студентів з інвалідністю», «Створення ментально-здорового навчального простору», «Наука учіння: стрес та його вплив на навчання студентів в аудиторії». Мені й самій важко повірити, що вже у березні почався карантин, а більшість подій відбувалися у режимі онлайн. Але той досвід, який я здобула за менш ніж три місяці, є колосальним.
– Розкажіть, будь ласка, про Вашу лекцію та дослідження.
– Лекція відбулася на базі Колегії Святого Андрея та Центру Канадсько-Українських Студій. Мені було неймовірно приємно працювати з представниками цього Центру. Темою мого дисертаційного дослідження є «Формування інклюзивного освітнього середовища для ветеранів війни у закладі вищої освіти». Воно передбачає також вивчення досвіду деяких інших країн, зокрема Канади. У другій лекції планували підбиття підсумків мого перебування та детальніший розгляд напрацювань. Тож мені дуже шкода, що вона не відбулася.
– На Вашу думку, що потрібно зробити для подальшого розвитку інклюзивної освіти у ЗВО України?
– У нас все ще існує потреба у інформаційних кампаніях на різні тематики, зокрема інвалідності та інклюзії. Важливим є пошук людей всередині Львівської політехніки, котрі зацікавлені питанням інклюзії й готові співпрацювати з нами. Архітектурна доступність є дуже важливою, проте все починається з нашого усвідомлення.
