Сьогоднішні студенти Політехніки, які виросли вже в незалежній Україні, навіть ті, що цікавляться українською історією і культурою, не уявляють, в якій державі примусу, принижень, несвободи довелося жити їхнім батькам і дідам. Нині, з часової відстані, прийшло усвідомлення подвигу патріотів, які віддавали день за днем, рік за роком свою духовну енергію, навіть життя справі боротьби за Українську державу. Їхні імена навічно залишаться у вдячній пам’яті нащадків, у пантеоні незнищенного духу нашої нації. А шлях до незалежності був таким неблизьким, стільки зусиль, праці, втрачених змагань, жертовних проявів найкращих синів він забрав.
Перш ніж розглянути створення Товариства української мови та Народного Руху України, які стали справді масовими організаціями і відіграли домінантну роль у розвалі СРСР та проголошенні незалежності, покажемо ті чинники, які, на нашу думку, були визначальними у зміні національної свідомості народу. Насамперед це дисидентський рух 1960–1980 років і трагічні наслідки Чорнобильської катастрофи, які спричинили масові антикомуністичні протести.
Дисидентський рух в Україні не був однолітнім – у Галичині він опирався на засади діяльності матірної «Просвіти», Пласту, звитяги Січового Стрілецтва, націоналістичну доктрину ОУН і героїку УПА; на Сході – на принципи українізації 1920-х років з вірою в «шляхетний» комунізм.
Діяльність Клубів творчої молоді, організованих у великих містах України, дискусії з молоддю щодо замовчуваних сторінок історії, зокрема Голодомору, спротив радянській системі в регіонах Центральної України після програних змагань за Українську державу в 1918–1922 роках, правда про ОУН і УПА виробили чіткіший політичний світогляд, насамперед творчої мистецької молоді.
Чималу роль відіграли мандрівки, спілкування однодумців поза контрольованими партією інституціями зі збором коштів на національну справу, організовані під назвою «Пізнай свій отчий край». У Львові, наприклад, опираючись на пластові засади, такі мандрівки організовував завідувач кафедри автоматизації теплових та хімічних процесів Юрій Сітницький. Він збирав людей різного віку, але завжди було багато молоді; вчив, як правильно організовувати походи різної складності, як гартувати організм і ставати витривалішими, як розпалювати вогнище і прибирати сміття, та й загалом дбайливо ставитися до природи. Був дуже вправним фотографом і у своєму фотоарсеналі мав тисячі світлин з різних мандрівок. Був справжнім галицьким інтелігентом, глибинним патріотом без гри на публіку, не любив пустопорожніх розмов, а ще більше – негідних вчинків.
Деколи в мандрівку з нами ходив Тарас Чорновіл, приємний юнак, який знав напам’ять безліч віршів і щиросердно ними ділився, а часом брала участь у походах і Оленка Чорновіл. Кілька разів Юрій Іванович привозив на відпочинок в с. Дора біля Яремчі дітей Юрія Шухевича.
Рання весна, ясна днина, ледь пробиваються крізь старе листя первоцвіти, натхненне Тарасове обличчя і... Ліна Костенко. Як синові дисидента, йому не зразу поталанило вступити на навчання до університету ім. І. Франка. Десь кілька місяців він навіть працював у нас на геодезичному факультеті лаборантом на кафедрі інженерної геодезії. Але дуже швидко його звільнили, щоб не мати клопоту з першим відділом. Ще встиг принести мені запрошення на виставу «Маруся Чурай», яка відбувалася в залі третьосортного кінотеатру на вулиці Промисловій. Коли я підійшла до кінотеатру, то чула, як у чималому гурті переважно молодих людей передавали як пароль: «А з нами тут син Чорновола» (В’ячеслав Чорновіл перебував тоді в ув’язненні). Люди добре знали, що означало це ім’я для національного руху.
Хочу вклонитися пам’яті Теодора Зінька, який розширив знання не однієї молодої людини з історії й культури різних регіонів України. Він організовував кількаденні поїздки автобусами за маршрутами: Умань, Софіївка; Холодний Яр, Черкаси, могила В. Симоненка; Суботів, Чигирин, Качанівка; Волинь, Колодяжне; Кропивницький, хутір Надія, Кубань; гора Маківка; Полтавщина, храми Чернігова і десятки-десятки інших дивовижних мандрівок.
До ширшого загалу дійшли твори провідника національно-визвольного руху В’ячеслава Чорновола, який 1965 року видав твір «Лихо з розуму». У списках передавали історично-філософську працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби та наукову розвідку «Приєднання чи возз’єднання?» Михайла Брайчевського. Багато забороненої літератури привозили інтелектуали з Києва. У Львові з’явилася «Історія України-Руси» Грушевського, незнаний Пантелеймон Куліш, заховані від учнів «за сімома замками» срібноткані вірші раннього Тичини, геть не ліричний Олександр Олесь:
Переможіть ще стократ тисяч нас,
Закуйте мертвих нас в кайдани...
А ми не вклонимося вам, єретикам і фарисеям,
І ще раз скажемо синам
Іти за нашим Моїсеєм.
Поетична хвиля буквально огорнула студентство, збірки віршів В. Симоненка, І. Драча, Д. Павличка, Л. Костенко розмітали з книгарень, поетична книжка стала бажаним подарунком на іменини.
Зі страху перед негативним впливом на маси збірку Д. Павличка «Правда кличе» після видання вилучили і знищили. Така ж доля спіткала й першу збірку І. Калинця «Вогонь Купала», бо ж чого можна сподіватися від поета-інтелектуала, який у першому ж вірші пророчо заявив: «З Галича вітер цілющий, з Галича вітер державний...»
Перша хвиля арештів розпочалась у серпні–вересні 1965 року. Тоді заарештували Івана Світличного, Михайла Осадчого, братів Горинів, Михайла Косіва, Валентина Мороза, Опанаса Заливаху – всього 25 осіб, Святослава Караванського ув’язнено без суду. Широкою була й географія затримань – Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів, Луцьк, Крим.
Для Опанаса Заливахи та його однодумців – митців і співавторів (Алли Горської, Галини Севрук, Людмили Семикіної та Галини Зубченко), які до 150-річчя нашого національного генія Тараса Шевченка створили вітраж для вестибюлю «червоного корпусу» КПІ, – 1964 рік став трагічним. Тоді скликана комісія визнала вітраж «націоналістичним», і напередодні 9 березня його знищили. Подію комуністичного варварства кулуарно обговорювала освічена Україна.
Прикметною є біографія Опанаса Заливахи, його хода до українства.
Народився на Харківщині, 1932 року сім’я втекла від Голодомору на Далекий Схід. Навчався від 1947 року в Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна. Був відрахований за «поведінку, негідну радянського студента» – не прийшов на зустріч із кандидатом у депутати. Інститут закінчив 1960 року.
Про українство задумався, коли навчався в інституті і студентка зі Словаччини запитала: «А звідки ти? До якої культури належиш?» 1957 року поїхав на практику до Косова і захотів бути українцем. Як сам казав, завдяки шістдесятникам зрозумів суть «Московської імперії».
П’ять років (1965–1970) відбував покарання «за антирадянську агітацію та пропаганду» в таборі в Мордовії. Двісті мистецьких творів Заливахи вилучили і знищили. Згодом удома вже в незалежній Україні створив іконостас із портретами загиблих товаришів: А. Горської, В. Чорновола, І. Світличного.
Коли я гостювала в інженера В. Волицького, мене вразила картина на стіні.
– Це – Заливаха, ще мало знаний широкому загалу цікавий художник.
– Як вдається так тонко, у тільки йому притаманній манері створювати власне український світ?
– Відсидів, мав час для роздумів. Тепер він ваш земляк: Івано-Франківськ, Кошового, 20. Тільки обережно, за хатою стежать «шпіцлі».
Так я потрапила в дивовижний світ Опанаса Заливахи з його скорботною Богоматір’ю, просвітленими чумаками і космічними соняхами. І з життєвим кредо: «Все можна взяти у чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, вбиває».
У Політехніці знали про знищений вітраж і мимохіть порівнювали пафосні до примітивізму вітражі на комсомольську тематику напроти входу в мистецьки оформлену близько ста літ тому актову залу головного корпусу Політехніки. Ідеологічний морок досягав апогею – навіть у наукових працях на технічну тематику треба було посилатися на матеріали компартійних з’їздів, конференцій.
Цей тиск супроводжувався неприкритою русифікацією і нищенням української культури. Стратегія упокорення народів з імперських часів із ще більшою брутальністю за Московської червоної імперії була незмінною: знищити носіїв ідеї, слабших скувати страхом, а маси самі розбіжаться.
Математик, кібернетик, літературознавець Леонід Плющ наголошував, що в Україні російська імперська влада знищила три хвилі відродження: Перше відродження в XVII ст. розтоптане чобітьми Петра І; Друге (розстріляне) пов’язане зі сталінськими репресіями 1930-х років і Третє – задушене в 1960–1980 роках.
Подія, яка сталася 4 вересня 1965 року в київському театрі «Україна» добре відома всім, хто хоч побіжно знайомий з національним рухом. Тоді під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся публічний протест проти нищення української культури. Ініціаторами акції виступили І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл.
Ось як писав про цю подію кінокритик і шістдесятник Р. Корогодський: «Іван Дзюба повідомляє про арешти української творчої інтелігенції. Що здійнялося в залі! А на естраді! Ґебешники кричать: «Провокація!» Ввімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’являються Василь Стус і Славко Чорновіл і закликають глядачів на знак протесту встати. Встала купка людей. Я оглянувся – може 50–60 людей стояли. Зал був набитий: 800 місць...»
Ми ще довго, за словами письменника Р. Андріяшика, були «людьми зі страху». Однак це був перший публічний протест. У 1960–1970 роки до боротьби за державу стали десятки, а мусили стати тисячі.
Друга хвиля арештів розпочалася в січні 1972 року. Упродовж цього року заарештували та ув’язнили понад сто знаних літераторів, художників, науковців, медиків. Тоді було притягнуто до кримінальної відповідальності В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Геля, подружжя Ірину та Ігоря Калинців, Н. Світличну, М. Осадчого, С. Шабатуру, Л. Плюща та десятки-десятки інших. І. Дзюбу заарештували за працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написану 1965 року. Ось як про цей період писав поет Микола Вінграновський:
Я знищив сто народів і культур,
Я зґвалтував красу і ніжність людства.
Я з тюрм весь, концтаборів, тортур,
Ганьба людини, я – взірець безумства.
За своїми масштабами це був величезний удар по українській культурі, але водночас система підписала вирок і собі: Україна звільнилася від ідеї націонал-комунізму, яку на першому етапі діяльності сповідувало чимало дисидентів.
Спочатку рух шістдесятників був рухом просвітницьким, за пробудження національної свідомості, за подолання страху, але згадані арешти, цей погром інтелігенції спонукали ставити іншу мету – незалежність України.
Ще до арешту В. Чорновола стали «клеймить позором» більшість організацій, зокрема й вишів. У газетах обласного та міського рівнів з’являлися статті з вимогою «вислати з радянського Львова» людину, яка зганьбила місто й ім’я радянського журналіста. До цих зорганізованих голосів долучили і голос кафедри фізики Львівської політехніки.
Старше покоління політехніків добре пам’ятає «справу Плетінки», талановитого науковця з радіотехнічного факультету, якого не тільки вигнали з інституту, а й фактично знищили за те, що він запалив свічку на могилі генерала УСС М. Тарнавського. Тоді за нереагування на цю подію усунули від керівництва факультетом Ф. Замору, не взяли навіть до уваги те, що він був ветераном війни. Дісталось і непоступливому професорові Ю. Величку, якого усунули зі складу вченої ради факультету. В незалежній Україні на честь цих двох славних науковців на факультеті, де вони працювали, встановлено пам’ятні таблиці.
Ще декілька років по тому на різних зборах освітнього характеру «злим і нетихим словом» тодішній ректор Політехніки згадував М. Плетінку і його «негідний вчинок». Наступ на все українське в ті роки був таким тотальним і неприкритим, що сьогодні мало хто може в це повірити. На семінарах з ідеологічних питань, які проводив секретар парткому (!), звучала вимога до керівників груп «працювати зі студентами в гуртожитках». Між іншими «животрепетними» питаннями була й така вказівка – знімати зі стін портрети Т. Шевченка й І. Франка і пояснювати, що «таким портретам не место в студенческом общежитии». Але ця відрижка сталінщини вже не могла втримати імперію від розпаду. А Чорнобильська катастрофа тільки пришвидшила цей процес. Вона сприяла тому, що він став організованим і масовим.
Аварія на Чорнобильській атомній станції сталася 26 квітня 1986 року. Варто наголосити, що українська інженерно-геологічна експертиза стосовно будівництва Чорнобильської АЕС на трьох геологічних розломах на стокілометровій відстані від столиці була негативною.
На будівництві ЧАЕС наполягала Москва. І прикметно, що станція була у прямому московському підпорядкуванні, те саме стосувалося керівного апарату й керівних кадрів. Фактично Україна впливу на станцію не мала, що згодом, після аварії, призведе до напружених стосунків московського і київського вищого партійного керівництва.
Коли ж на вимогу Москви та особисто генерального секретаря ЦК Михайла Горбачова партійний керівник українського ЦК Володимир Щербицький змушений був зорганізувати першотравневу демонстрацію, українські письменники виступили з осудом комуністичної системи. У червні 1986 року на з’їзді Спілки письменників Олесь Гончар заявив, що Чорнобиль змінив письменників і їхнє ставлення до світу.
В Україні радіоактивні опади вразили 2300 населених пунктів і понад 3 мільйони людей, змертвіло місто Прип’ять, мешканці якого обслуговували станцію. Радіація зачепила всіх – від кухарки до високого партійця. Зоря Полин освітила своїм трагічним світлом один із злочинів радянської системи.
По всій Україні вирували антикомуністичні античорнобильські мітинги. Мітингова стихія захопила і Львів. У Львові на велелюдному мітингу до Чорнобильської катастрофи всім учасникам роздавали синьо-жовті відзнаки з чорною смужкою. Це вперше ще до підняття прапора над ратушею на такому масовому зібранні освячувався наш національний стяг.
У Львові національно-патріотичні акції організовував провідник національно-визвольного руху, засновник і головний редактор часопису «Український вісник», який доносив до широкого загалу слово історичної правди, висвітлюючи засади боротьби за незалежність, В’ячеслав Чорновіл. Уперше його ув’язнили 1967 року, а загалом у совєтській неволі він пробув 17 років. Ось деякі віхи цієї боротьби:
7 липня 1988 року – проголошення на 50-тисячному мітингу за свободу і демократію біля університету принципів Української Гельсінської спілки.
4 серпня 1988 року – жорстокий розгін мітингу ОМОНом із собаками.
За рік, як писав сам В’ячеслав Чорновіл: «... 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200–250 тисяч осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію ... ішло розвалювання комуністичної системи».
У Львові над ратушею синьо-жовтий прапор підняли 3 квітня 1990 року. В Києві група депутатів внесла синьо-жовте полотнище до сесійної зали ВР 23 серпня 1991 року.
На всіх масових мітингах, маршах, у поїздках можна було побачити сотні знайомих облич політехніків. З часом, коли в Україні постали партії: Народний Рух, Республіканська партія, Конгрес націоналістів, Свобода – частина просвітян стали партійцями, однак здебільшого вони залишилися просвітянами і брали участь у всіх просвітянсько-патріотичних заходах.
13 червня 1988 року, за два роки після Чорнобиля, у Львові біля пам’ятника І. Франкові зібрався стихійний протестний мітинг, на якому фактично було створено Товариство української мови, яке ставило за мету захист української культури, а особливо мови. Вів зібрання науковець Ігор Мельник, який славно прислужився розвиткові української культури. Власне він запропонував обрати головою Товариства відомого в Україні письменника Романа Іваничука. 2000 року головою львівської організації Товариства «Просвіта» за рекомендацією Р. Іваничука обрано знаного політичного активіста Ярослава Пітка.
Менш ніж за рік, 1989-го, створено Всеукраїнське Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), яке об’єднало у своїх лавах численні гуртки та організації з метою відродити й утвердити українську мову як в Україні, так і серед українців зарубіжжя. Першим головою Товариства став Дмитро Павличко, за два роки його очолив Павло Мовчан. До Товариства належали відомі письменники, науковці та освітяни. Авторитет ТУМу визначав вплив на основні рішення з питань національно-політичного характеру. Завдяки позиції Товариства Верховна Рада ухвалила 1989 року прогресивний Закон про мови в Українській РСР, за яким на утвердження української мови відводилося 10 років.
Навіть у суціль зросійщеному Донбасі постало Донецьке обласне Товариство ім. Т. Шевченка. Осередки створили в університеті, обласній філармонії, спілці письменників, на низці шахт. Воно діяло в жорстокому протистоянні із силами компартійної номенклатури і проросійськими організаціями. На жаль, Українська держава, яку згодом очолили сили, далекі від національних позицій, не підтримувала цих осередків українства і не дбала про їхній розвиток.
Товариство сприяло обранню до Верховної Ради Союзу, а згодом до Верховної Ради України національно свідомих політиків, які доклалися до того, що після серпневого путчу 1991 року було проголошено незалежність України. Львів недаремно назвали П’ємонтом національних змін. Адже зі 150 тисяч членів ТУМу, які налічувала організація наприкінці 1989 року, 90 тисяч було із Львівщини.
У Львівському політехнічному інституті ім. Ленінського комсомолу (таку назву тоді мав Національний університет «Львівська політехніка») Товариство української мови заснували 14 грудня 1988 року. Історія його створення не така вже й проста, адже партком Політехнічного інституту ідеї створення ТУМу не те що не схвалював, а був категорично проти. У перші роки після постання Товариства крім організаційних заходів, пов’язаних з утворенням осередків на факультетах та інших підрозділах Політехніки, основною його діяльністю стала участь у виборах, зокрема в агітаційних заходах за прогресивних кандидатів, а також у різних виборчих структурах – від голів і членів виборчих комісій до спостерігачів за дотриманням вимог законодавства.
Особлива боротьба розгорнулася в площині – кандидат від Комуністичної партії чи член Руху. Державні структури мали добре напрацьовані схеми: видавання бюлетенів за декілька родин в одні руки, вкидання у скриньку для голосування бюлетенів за кандидата-комуніста. Члени Товариства, які записувалися спостерігачами на вибори у східні регіони, розповідали цілі історії про підступність провладних структур і порушення, які траплялися на виборах навіть на стадії передавання результатів з окружних комісій до Центральної виборчої комісії. І згодом вибори В. Ющенка стали підтвердженням цього. Ще довгі роки комуністична фракція домінувала у Верховній Раді, і голосування з різних питань відбувалося не на користь національно-патріотичних сил, які були в опозиції.
Не можу не згадати тут мудрих слів першого демократично обраного ректора Львівської політехніки Юрія Рудавського. Початок 1990-х, десь 1992 чи 1993 рік. Він тоді мешкав на вулиці Глибокій. Перейшли через вулицю Миру (тепер С. Бандери), говорили про якісь поточні справи. Раптом він задумався і сказав: «Пам’ятайте, що жодна епоха не минає безслідно. Трансформація її у щось інакше потребує тривалого часу». І якщо в Росії комуністична ідеологія досить легко трансформувалась в імперську, бо такою вона у своїй суті була, то в Україні вона спричинилася до утворення промосковської п’ятої колони.
Утім, власне Товариство української мови ім. Т. Шевченка і Народний Рух, створений 1989 року, який спочатку мав назву «За перебудову», стали тими організаціями, які мали значний вплив на національну свідомість мас і на владні структури. На жаль, як це траплялося в українській історії не раз, Рух перекавальцювали і свої, і чужі, не без допомоги й засланих провокаторів. Спочатку його лави покинула значна частина найсвідоміших, які створили Республіканську партію, потім запальному лідерові Руху В’ячеславові Чорноволу, який 1992 року створив на його основі політичну партію, підніс «сюрприз» не хто інший, як «вірний приятель та однодумець» Юрій Костенко. На побігеньках у першого президента опинилася Лариса Скорик. На іудину службу найнявся за уряду Азарова згодом міністр юстиції Олександр Лавринович, який довгі роки був заступником голови Народного Руху.
Як нині пам’ятаю: повна людей амфітеатральна зала Львівського заводу «Полярон» перед виборами депутатів до обласної ради. З’являється вона – коротко підстрижена брюнетка тендітної статури, з чіткою дикцією. А як говорить: національні ідеали, злам прогнилої комуністичної системи, об’єднатися проти зазіхань... І хто б ви думали? Журналістка «Свободи» Анна Герман. А де згодом опинилася?
За словами Ярослава Пітка, керівники національно-визвольного руху були радше правозахисниками, ніж націоналістами, озброєними теоретичними засадами розбудови партій і боротьби з таким потужним ворогом та його ідеологічними інституціями, як Московська імперія.
