Хоч би яким успішним не був вищий навчальний заклад та його працівники у професійній і науковій сфері, основним мірилом його діяльності завжди були, є і будуть студенти. Власне для студентства й через студентство реалізовується первісне призначення й місія вищої школи. Студентське середовище впливає на ідентичність навчального закладу, його традиції, внутрішню культуру та систему академічних, суспільних і морально-етичних цінностей. Водночас воно виступає ретранслятором цих цінностей у зовнішньому світі. Врешті це формує імідж та визначає суспільну вагу й значення вишу у житті свого регіону чи навіть держави.
Одним із чинників університетських цінностей є національний склад студентів. Для українських вишів особливого значення він набув у непрості радянські часи. Наявність у закладі значного відсотка студентів української національності якщо й не надавало йому національного характеру, то хоча б забезпечувало від повної та беззастережної русифікації навчального процесу, привносило у вищу школу елементи української національної культури, створювало умови для комунікації і гуртування національно свідомої української молоді.
Доволі показовою у цьому плані є зміни, які відбувалися у національному складі студентів Львівського політехнічного інституту у перше повоєнне, так би мовити, сталінське, десятиліття. У цей час серед них домінували три національні групи – українці, росіяни і євреї. Динаміку змін характеризували дві тенденції – невпинне зростання кількості студентів українського походження та, відповідно, стрімке зменшення числа студентів-поляків. Так, ще у 1944/1945 н.р. студенти-українці становили 37,1% від загальної кількості слухачів вишу. Вже наступного року в інституті їх була більшість – 54,6%. У 1948/1949 н.р. частка українських студентів вперше перевищила позначку у 60%. У 1951/1952 н.р. вона сягнула максимуму – 66,4%.
У 1944/1945 н.р. частка польських студентів у виші була найвищою – 43,8%. Уже за рік після масового виїзду поляків до Польщі вона становила лишень 3,6%. Надалі аж до 1954 р. відсоток студентів польської національності не виходив за межі позначки 1,5–2,2.
Показник політехніків-росіян свого максимуму сягнув у третій навчальний рік по закінченні війни – 1946/1947. Тоді він становив 33,2%. У 1947/1948 н.р. їх було вже 27,6%. У наступні роки цей показник постійно знижувався сягнувши у 1952/1953 н.р. трохи більше 20%. Незначний сплеск відбувся у 1953/1954 н.р. – частка студентів-росіян зросла до 23,1%.
Третє місце серед політехнічної студентської спільноти посідали євреї. Їхня частка коливалася у межах 4-9% – від 4,6% у 1945/1946 до 8,8% у 1947/1948 н.р. Для представників інших національностей цей показник загалом не перевищував 6,5%, як це було у 1946/1947 н.р., у 1944/1945 н.р. він взагалі опустився до 0,9%. У першій половині 1950-х рр. зросла кількість білорусів: у 1952/1953 н.р. їх навчалося 193, у наступному році – вже 278.
Зрозуміло, що така «українізація» вишу в перше повоєнне десятиліття була, по-перше, формальною, оскільки відображала лише паспортні дані студентів на предмет їхньої етнічної приналежності, а по-друге, цілком природнім процесом, який полягав у збільшенні набору слухачів інституту й реалізації задекларованої радянською владою політики доступної для широких мас вищої освіти. Та й чи могла йти мова про надання інституту національного українського характеру та змісту в умовах сталінського режиму? Не сприяло цьому й значне домінування серед професорсько-викладацьких кадрів російськомовних осіб, направлених до Львова у 1945–1946 рр. з Росії та східної частини України.