Їх називали романтиками… Про них досі говорять, що це ті, які організували першу революцію, після якої визрів Помаранчевий майдан і вибухнула Революція Гідності. Цьогоріч минуло 30 років, як студентська молодь України, серед якої більшість ― львів’яни і політехніки ― організувала Революцію на граніті.
З цієї нагоди у Львівській політехніці відкрили фотовиставку, присвячену цим буремним подіям. Також експозицію світлин та артефактів, зібраних із тих днів, представили в Музеї визвольної боротьби України у Львові. Відбулися урочистості й у Києві.
― Це була перша революція, і вона завершилася перемогою. Хоча не все було реалізовано, та це був важливий психологічний чинник. Ми висунули п’ять вимог: недопущення підписання нового союзного договору; перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року; повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки; націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ; відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Наша умова: «Геть Масола–Кравчука» як уособлення комуністичної системи була частково здійснена ― ми домоглися відставки голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола, щоправда, не вдалося зняти Леоніда Кравчука, який тоді очолював Верховну Раду. Зрештою, було зрозуміло, що аж на такі радикальні поступки тодішня влада би не пішла. Та все ж це була перемога, і нам вдалося її досягти без насильницьких дій. Це дало поштовх до реалізації студентського руху ― багато молоді пішли в політику, ― ділиться спогадами один із активних учасників Революції на граніті, директор Видавництва Львівської політехніки Іван Паров’як.
Те, що саме молодь організувала такі протестні заходи, має декілька пояснень: передовсім те, що молоді люди завжди гостріше реагують на несправедливість, вони радикальніші у своїх діях і, як каже Іван Паров’як, «що нам могло загрожувати ― відрахування з університету? В той час навіть ув’язнення вже не боялися…»
Ще до Революції на граніті багато молоді, зокрема й студентів Політехніки, брало участь в акціях, які організовували дисиденти. Це, як зауважив мій співрозмовник, дало усвідомлення, що однодумців є досить багато. Довкола спільних ідей почали гуртуватися найактивніші й урешті зрозуміли, що можуть сформувати потужну силу, яка може домагатися змін. У той час з’явилася низка молодіжних організацій ― «Товариство Лева», «Спадщина», Студентське братство Львова… Тобто молодь усвідомила свій вплив і можливості.
― Велике значення мало патріотичне виховання, відродження історичної пам’яті, національних традицій. Активісти Студентського братства відновлювали козацькі могили, поховання січових стрільців... А коли стаєш учасником таких акцій, то краще розумієш, якою була боротьба, більше спілкуєшся з однодумцями й опонентами, тож, відповідно, повинен багато займатися самоосвітою. Ці знання і досвід додавали відваги, щоб іти на серйозні акції, ― розповідає Іван Паров’як.
Поштовхом до протестних дій студентів став арешт київської молоді, яка на чолі з членом правління Української Гельсинської Спілки Володимиром Чемерисом організувала мітинг біля пам’ятника Т. Шевченкові ― протестували проти підписання нового союзного договору.
― Ми вирішили підтримати цю молодь. Група наших братчиків поїхала до Києва і там організувала пікет. Їх теж арештували ― вони оголосили голодування. Тоді почалися студентські протести у Львові з вимогою звільнити затриманих. Це був серйозний страйк: ми привели до обласної ради колону із п’яти тисяч студентів ― це був перший такий масовий захід. Тоді здобули першу перемогу ― арештованих звільнили. Студенти побачили, що так можуть добиватися своїх вимог. Головним ідейним натхненником Революції на граніті був Маркіян Іващишин. Масове студентське голодування в Києві не виникло спонтанно. Ми все добре спланували, врахувавши усі ризики. Спершу було рішення, що їдуть лише хлопці, бо нас могли арештовувати ― ніхто не вірив, що не буде силового розгону. Частина активістів залишилася у Львові, щоб організовувати протести на місці і активувати молодь, ― продовжує розповідь Іван Паров’як.
У той час люди вже по-різному оцінювали події. Одним із позитивних чинників було те, що в Київській міській раді вже була досить сильна демократична кількість депутатів. Звернення студентів про дозвіл проводити мирні демонстрації розглядали досить довго. Те, що не було рішення київської влади, стримувало міліцію від розгону мітингарів.
― Спершу одиниці нас підтримували. Кияни просто приглядалися. А за кілька днів вже було досить багато людей, які до нас доєдналися, щоправда, спершу це було більше зі співчуття. Ми розуміли, що мирна акція самопожертви психологічно була дуже правильна. Ми ходили в навчальні заклади з мегафоном, закликали студентів долучатися до нашої акції. В один день із Київської політехніки привели 10-тисячну колону. Це було неймовірне видовище, коли ми йшли дорогою, автівки зупинялися, нас ставало щораз більше, ― пригадує мій співрозмовник.
Цікавий факт, що у Львівській політехніці студентів підтримали. Декани і завідувачі кафедр організували навчальний процес так, щоб учасники Революції на граніті могли відпрацювати пропущені заняття. В архіві нашого університету зберігається ця ухвала, в якій є перелік 120 студентів, які брали участь у протестах в Києві.
― Студентам це імпонувало. У той час наша організація ― Студентське братство мала громадсько-політичний характер. Але багато заходів були спрямовані також на захист прав студентства. Зокрема, ми вимагали скасування певних навчальних дисциплін, які були носіями радянської ідеології, вільного відвідування занять, автономії навчальних закладів, представництва студентів в органах самоврядування навчальних закладів тощо. Ми ставили питання радикальніше, аніж дорослі організації. Також передбачили право страйків, якщо наші вимоги не розглядали. Зрештою, саме під час студентського голодування, тодішній ректор Політехніки Михайло Гаврилюк подав у відставку ― це теж була неабияка перемога політехніків. Знаменною подією після закінчення студентського голодування стала ухвала конференції трудового колективу та підняття над головним корпусом Політехніки національного прапора України.
Готуючи матеріали ще до 20-ліття Революції на граніті, мала нагоду поспілкуватися з іншими учасниками подій. Зокрема, й з уже покійними ― співголовою організації студентського голодування Маркіяном Іванишиним та співорганізатором акції Ігорем Коцюрубою. Переконана, що їхнє бачення цього масштабного студентського протесту доповнить написане вище.
Ігор Коцюруба: «Були готові до найрадикальніших дій»
«Усі учасники голодування йшли за покликом душі. Перед нами тоді була єдина мета ― державна незалежність України. І цей мотив був закладений у кожному з нас на генетичному рівні. На той час ми вже дозріли до радикальних кроків.
Студентська революція розпочалася з невеличкого пікету київської молоді, яку заарештували. На їхню підтримку зі Львова поїхала група студентів (11 осіб), яку я очолив. Ми пікетували Київську міську раду, нас теж заарештували і ми в камерах оголосили голодування. Наша тверда позиція і незграбні дії влади дали підставу організовувати масштабніші протести. Студентський провід діяв дуже організовано: розклеювали листівки. Ходили з мегафонами повз гуртожитки, виступали перед однокурсниками. На наш заклик піднялася молодь університетів і шкіл.
Незважаючи на молодість, дії студентів були дійсно дуже зрілі і продумані.: перекриття вулиць, план захоплення Верховної Ради, охорона наметового містечка… Ми були перші, хто наважився на такі сміливі на той час вчинки. Від тодішньої системи можна було чекати будь-якої реакції, але й ми були готові як до радикальніших дій, так і до відповідальності за них.
З відстані років можу сказати, що наша акція була своєчасна й успішна. Ми досягли головного ― розбудили українську гідність. Саме тому я ніколи не розчаровувався ні в наших діях, ні в Незалежності України, бо чітко усвідомлював і усвідомлюю, що державотворчі процеси не відбуваються за один день…»
Маркіян Іващишин: «Головне ― мати мету»
«Основна ідея Революції на граніті була незалежність України.
Коли ми в 1990 році вирушали на майдан, то були більш, ніж переконані, що нас протягом одного-двох днів грубо розженуть. Тому готувалися і до масштабнішої акції, в якій мали взяти участь працівники двох найбільших заводів ― «Арсеналу» і «Біохіміка». А протест робітників ― це вже було б неабищо! Але Верховна Рада, передбачаючи масове збурення, прийняла вимоги студентів.
Ми сподівалися, що вже невдовзі пройдуть дострокові вибори на багатопартійній основі. Але, на жаль, ніхто, зокрема й народно-демократичні сили не підтримали нас у цьому. Якби тоді вибори відбулися, то з’явилася б нова еліта, нові політики, і колишні комсомольці не б мали би змоги трансформуватися…»
