Розповідає Катерина Страхорчук, випускниця Національного університету «Львівська політехніка», учасниця театру «САД» і багатьох проєктів Центру Студентського Капеланства:
– Я завжди боялась публічних виступів, для мене вийти на авдиторію виступити – це був стрес. А потім я потрапила в САД...
Перший виступ і плутання в словах, кроках, і руки, в яких трясеться мікрофон, а також неймовірна команда акторів-аматорів, які підтримували і заохочували.
Для мене САД став маленькою сім’єю, де всі були різні, але рідні. Ми вміли веселитись, дуріти під час репетицій і за короткий термін вивчати слова. Театр навчив мене не соромитись та імпровізувати.
Пам’ятаю, коли ми були на Сході, у нас була фінальна сцена з пластиковою мискою, і от при першому виступі вона трісла, сміялись тоді з того, що військові, що ми, також там і була імпровізація, бо мали ще два виступи і треба було замінити пластикову миску.
А ще був табір для дітей на сході з волонтерським простором DoBro. Звалився, як сніг на голову, за два дні я відпросилась з роботи і поїхала. Це був неймовірний досвід, це була любов. В останній день діти принесли нам саморобні подарунки (я і досі його маю вдома). Це було неймовірно, бо вони старались, слухали і тішились, а я тішилась з ними…
САД – це велика любов і неймовірно багато докладених зусиль! Вдячна за те, що я там була! Незважаючи на те, що зараз я дуже рідко там буваю, але підтримка неймовірна досі присутня.
